Тривожний місяць вересень - Страница 71

Переміщення кулемета їм зразу ж не сподобалося — вони зметикували, що потраплять під боковий вогонь, і перестук «шмайсерів» віддалився. Бандюги відступили назад, до заводика.

Їм можна було спробувати обійти нас за селом, полями, ще ширше розтягнувши цеп, але вже розвиднілося, стерня проглядалася на кілька сот метрів.

Якби в бандитів була ясна й чітка мета наступу, якби вони за всяку ціну хотіли врятувати Климаря, то просто напали б відчайдушно, не шкодуючи себе, і хтось городами проскочив би до нас у тил. Але, видно, ризикувати їм не хотілось… Автоматна тріскотнява все віддалялася до заводика. Коротко цявкав то один, то другий «шмайсер». Бандити про всяк випадок прикривали відхід. Але переслідувати їх було нікому. Нам відбитися — і то перемога!

Настало затишшя. Глумський на городах час від часу стріляв з карабіна. Попеленко мовчав, але я бачив між мазанками на рівні соняшничиння його шапку. Авжеж, невелике наше військо… а все-таки вистояло.

Сірі хмари з заходу неслися понад стріхами, часом від них одривалися загнуті, як спускові курки, клапті й мало не чіплялися за гостре верховіття тополь. Розвиднілося, але півні мовчали, немов очікували, коли скінчиться стрілянина, а село неначе вимерло. Мабуть, усі тулилися до стін попід вікнами або поховалися у погребах та ямах. Глухарчани знали, що треба робити, коли стріляють.

Аж ось гримнули підряд три гранатні вибухи. Дим і курява знялися над гончарним заводиком. Перший отямився Глумський. Забувши про свій лівий фланг, сутулий, майже горбатий — маленький карабін видавався у його руці довжелезною трьохлінійкою, — він вибіг із-за хвіртки сусідньої мазанки.

— Що вони роблять? — закричав він, не бачачи ще ні мене, ні Попеленка й звертаючись до вимерлої вулиці.— Та що ж це, товариші-громадяни, завод палять!

Над покрівлею гончарні здіймалися тоненькі струминки диму — вони сочилися з-під стріхи. На голос Глумського одразу ж відгукнулися глухарчани. Голови одна за одною попіднімалися над тинами.

— Завод палять! — заволав Глумський і кинувся вулицею до гончарні.

Він мчав на своїх кривих ногах, він навіть кинув карабін, щоб не заважав, і розпачливо розмахував руками. Я бачив, як баба Серафима вискочила з хвіртки й побігла вслід за ним, притримуючи довгу спідницю… Уже десятки глухарчан неслися до заводу, переганяючи одне одного й щось вигукуючи. І найстрашніше — попереду, вихопившись з-під ніг дорослих, опинилися діти. Вони піддалися загальному настрою. Тут і Попеленко не витримав. Вискочив із соняшничиння та як улупив хутчій за всіх. Адже серед дітлахів бігла і його «гвардія».

Кричати, застерігати, навіть стріляти поверх голів була марна справа. Ніщо не зупинило б натовпу, який мчав до підпаленого заводу. Беззбройні люди неслися назустріч шести автоматам…

Я підхопив кулемета й ушкварив за ними, я поспішав: треба було перегнати юрбу. Запасний диск теліпався в кишені, як гиря, б’ючи по ногах. МГ тягнув до землі… Я ще не навчився бігати як слід після госпіталю. У роті враз пересохло, у легені наче хто самоварного жару насипав. Ні, не наздожену!

Засапавшись, я відбіг убік біля Панського згарища, звідки добре було видно заводик, що стояв трохи в низині. Замінив кругляш і дав першу чергу по заводському подвір’ю, де метушилися фігурки бандитів.

Фігурки забігали швидше. Юрба наближалася до гончарні, густою масою стікала по дорозі.

Довелося випотрошити майже весь кругляш, поливаючи завод. Вогонь не був прицільний. Але кому до вподоби цвіркання куль над вухом? Темні фігурки вишикувались неправильним ланцюжком і, петляючи поміж кар’єрами, потяглися до лісу. Я нарахував сім чоловік. Вони чітко вимальовувалися над краєм кар’єрів. Де взявся сьомий? Коли ланцюжок наблизився до лісу, я нарахував уже шістьох. Видно, раніше привиділося або від поту замигтіло в очах.

Ланцюжок зник за двома обгорілими транспортерами, знову виповз і втягнувся в ліс, мов гадюка. Ну що ж, повністю відбилися. На сьогодні відбилися. Натовп глухарчан уже вбігав на подвір’я заводика. Димки з-під стріхи погустішали, але я побачив, як маленький горбатий чоловік, ставши посеред двору, розмахував руками, мов диригент, і над головами людей з’явилися багри, жінки вже бігли з відрами до ставка та до колодязя, хтось, ухопивши вила, ліз на покрівлю, щоб скинути палаючу солому.

Хмари опустилися ще нижче, потемнішали, і пустився дощ. Рятівний скісний важкий дощ. Я підставив під краплі обгорілі губи. Дощ бив по щоках, по очах, змивав темну багнюку з гімнастерки. Я підняв кулемета й поплентався до заводу. Гімнастерка парувала.

Глиняста земля одразу ж стала слизька. На чоботи поналипали кавалки грязюки… Отак ми відпочиваємо в тилу та набираємося сили в лісовому селі під назвою Глухарка! Напишу Дубову та хлопцям — з реготу кишки порвуть.

Підбираючи карабін Глумського, я посковзнувся і проїхав метрів зо три по глині, як по льоду. Та й зареготав, лежачи на землі й дивлячись у набухле, важке небо, звідки крихітними бомбочками летіли краплі. Аж оце тільки зараз я став відчувати, що дощ холодний, а мокра гімнастерка леденіє під вітерцем. Але я реготав, підставивши обличчя краплям. Одбилися! Від Горілого одбилися! І я живий, живий, живий!

Розділ п’ятий

1.

— Мабуть, вони хотіли оглушити її, та не розрахували, — сказав мені Глумський, показуючи на Кривендиху.

Вона лежала долілиць біля зав’ялювальної печі; спідниця величезним плоским трикутником розпласталася на долівці, й з-під того трикутника стирчали тонкі жовті патички-ноги в драних черевиках. Печі — вони рано зморщують і висушують людей, шкіра натягується на кістках, мов на колодці для чобіт. І в моєї Серафими була така сама обпалена шкіра, тонкі руки й ноги.