Тривожний місяць вересень - Страница 70

Вранішньої пори, коли вчиняли лемент півні, а глухарчани додивлялися останні, найсолодші сни і жодна піч у селі ще не диміла, темні переливчасті клуби над гончарнею були особливо помітні. Вони нагадували про те, що Глухарка не якесь там звичайне, дрімотне село, а гончарське, село майстрів, котрим і на хвилину не можна забуватися лінощами та сном.

А тепер димарі не диміли. Буксир перестав тягти за собою валку мазанок-барж.

Ховаючись за живоплотом із акації, що росла попід тинами, я гайнув де заводу. Незакріплені сошки кулемета хиталися, коли я ступав. Я раз у раз оглядався на мазанку Семеренкових. Там лишилася Антоніна. Але заглухлі димарі заводика кликали до себе. Я йшов пригнувшись, намагаючись не зачіпати колючого гілля акації.

…І коли три постаті сірими мишачими клубочками покотилися від гончарного заводика назустріч, я ліг під лісою, увіткнув сошки в сиру, порослу кульбабою і цупким листям подорожника землю і став очікувати. Виходить, вони захопили заводик. Навіщо? Якесь безглуздя…

Троє бігли уздовж тинів, по обидва боки вулиці. Вони, мабуть, почули коротку чергу і тепер бігли на підмогу Климареві. У кожного було по «шмайсеру», ремені автоматів провисали до землі. Я дивився на них і чекав. Нехай біжать. Фланги! Ось що непокоїло мене. На флангах у мене були мазанки, сараї та городи, вони не проглядалися й залишались неприкриті.

Перший-ліпший бандюга, який хоч трохи щось тямив, міг зайти на стук кулемета збоку, з городів, і розстріляти мене впритул. А що коли вже оце зараз хтось крадькома пробирається задвірками? Звичайно, про це не слід було роздумувати. Моя мета — оці троє. Та й годі. Я міг переполовинити банду Горілого. Підпустити їх на тридцять-сорок метрів. Але думкою я линув до Антоніни. Мені хотілося вернутися до неї. Живим! А не накритим мішком з-під борошна… Ну, а коли вже така моя доля, то нехай це станеться не сьогодні. Сьогодні мені не можна залишати її.

Троє підтюпцем бігли вздовж тинів — двоє праворуч, а один лівим боком вулиці. Чоло мені взялося потом. Фланги, неприкриті фланги! Кулемету ніякий чорт не страшний на висотці, де все видно, але в такій позиції він сліпий, він дивиться вздовж вулиці тупим дулом, а праворуч і ліворуч хати, сади, тини. Бандити мали б хоч одного когось, а таки направити стороною, городами. Адже тактика тут нехитра, перевірена.

Від хати Гдумського, де мав вартувати Попеленко, мене відділяло кілька мазанок. І я дав довгу чергу по трьох сірих постатях, що скрадалися вздовж тинів. Нехай, чорти б його вхопили, прокинуться мої соратники! Я не хочу залишати Антоніну, не хочу, щоб вона беззвучно ридала над мішком з-під борошна, у нас, чорти б його вхопили, усе тільки починається, у нас попереду ціле життя… Це чудо, що ми зустрілися, а якийсь гад може все зруйнувати, кинувши з-за тину одну-однісіньку «феньку».

З такої відстані я не зміг влучити, а пристрілятися вони мені не дали, перестрибнули через лісу — змело їх з вулиці, як перестиглі груші з гілки, коди труснеш як слід. Авжеж, промазав… Зате галасу наробив багато, десятків два-три гільз відсипав МГ на закурений подорожник.

Попеленко, виявляється, не спав. Його голова у сірій шапчині, збитій набакир, підвелася рядом із тичкою, наче макітра, що сохла.

Він, мабуть, давно придивлявся до всього, що діялося на вулиці. Не міг він не помітити і бандитів із «шмайсерами»… Напевно, розв’язував складні «військові планти» — дременути до лісу чи сховатися в лопухах.

Близька кулеметна черга надала йому впевненості, і «яструбок» виткнувся з-за тину.

— Попеленко! — гукнув я. — Сюди!

Звідти, де зникли бандити, вдарили на голос автоматні черги. Кулі зняли пилюку на дорозі і, зрикошетивши, бридко заскімлили… Отже, з флангів, городами, йшли спільники, інакше тим трьом нічого було відкривати вогонь, щоб відвернути увагу! Я відповів чергою, ніби спокусився вступити у безглузду, але діяльну перестрілку.

— Чого стоїш? — загукав я до «яструбка». — Біжи до мене!

— Не можу! — відповів Попеленко. — Стріляють дуже!

Я ще раз натиснув на спуск. Автомати примовкли, і я рвонувся вперед, поряд ліси плюхнувся Попеленко у канаву з гноївкою. Над головою проспівали кулі. Товсті, куці, як бульдоги, «шмайсерівські кулі». Тюф-тюф-тюф…

Крізь щілини в лісі я бачив велике широке обличчя «яструбка».

— Ну, ти! — сказав я. — Біжи до Глумського. Прикриєте з городів! Ти праворуч, Глумський ліворуч. Вулицею я їх не пропущу, не бійся… Та пам’ятай про трибунал… Це тобі бойові дії, розправа буде коротка.

— Еге! — видихнув Попеленко та й зник.

По той бік села, де позалягали «хлопці» Горілого, тепер працював один автомат. Напевно, двоє бандитів приєдналися до дружків, що потайки пробиралися задвірками. Тепер усе залежало від кмітливості Попеленка й Глумського. Я не міг залишити свою позицію й звільнити бандитам вулицю для кидка.

«Шмайсер» працював майже без упину, з перервами для заміни обойм. Я не став відповідати: нехай похвилюються, трохи остережуться. Ось через вулицю, розмахуючи руками, промчав Глумський. Я прикрив його кидок довгою чергою.

А незабаром із-за хат бахнув постріл із гвинтівки. І ще два підряд. Глумський відкрив пальбу. Нехай стріляв хоч і в божий світ. Вони не полізуть, зрозумівши, що флангове просування виявлено. У них теж не дивізія.

Праворуч зацокотів автомат, наш ППШ. Попеленко! Бандити відповідали, але в’яло, короткими чергами. Відчувалося, що серйозний бій не входить у їхні наміри.

Поки йшла перестрілка на городах, автомат на дальньому краю села примовк очікувально, і я зміг перебігти трохи далі. Рядом, по тину, наче батогом шмагонуло: трохи вбік узяв автоматник. Праворуч, за соняшниками, я бачив Попеленка. Він стріляв, пригнувшись, і раз по раз озирався довкола. Я встромив сошки у землю і почав бити короткими чергами поміж мазанками, по городах, де причаїлися бандери.