Тривожний місяць вересень - Страница 72

— Після гулянки вона мала заступати, — мовив Глумський. — І не попросила заміни…

— По Валерика послали? — спитав я.

— Послали.

— Додому?

Голова зиркнув на мене скоса. Відкрив трохи зуби бульдога.

— Послав куди треба… Нащо їм здалася гончарня, що вони шукали? — промовив він. — Ями повикопували. Для чого?

Крізь бантини у стелі до зав’ялювальної падали краплі дощу. Дах над заводиком був майже весь зірваний і скинутий униз. Жовта й чорна солома лежала на землі, парувала під дощем. По подвір’ю никали закіптюжені люди з вилами, сокирами й баграми. Усі були збуджені, гомоніли, але упівголоса, позираючи на зав’алювальну.

Дощ та багри врятували заводик, точніше, його стіни. Усе, що було всередині, понівечили вибухи гранат. Тут, у закритому приміщенні з товстими стінами й маленькими віконцями, ударна хвиля похазяйнувала як слід… Гончарські круги порозщеплювало на частини, навіть товсті спідняки не витримали. Поперевертало геть усі столи з посудом, і глечики-сирці, залишені звечора, лежали на підлозі пласкими шматками, що й досі зберігали якусь подобу посуду. Геть усі стіни були розмальовані фарбами, перетворені на щербату палітру. Жовті, червоні, сині, зелені плями… Для чого?.. Безглузда, дика руйнація, незбагненна помста.

Стос готового посуду на подвір’ї перетворився на купу череп’я. Глечики, барильця, горщики, куманці, макітри лежали різнобарвною масою, що іскрилася поливою. Рядом шипіла й потріскувала купа соломи. Я підняв один з черепків — бочок розмальованого барильця. На ньому зеленіла весела сосонка, що тягнулася голочками вгору. Можливо, саме та сосонка, яку виводила коров’ячим ріжком Антоніна. Тонкі пальці міцно тримали коров’ячий ріжок, візерунок в’юнивси, тріпотів, а барильце, повільно обертаючись, підставляло свій рудий бік. Того дня я вперше побачив її очі, між нами виникло раптове відчуття спорідненості і близькості, і воно, як виявилося, було безпомилкове. Антоніна… Антося…

Я поклав уламок барильця до кишені.

Недалечко, на рівному, встеленому склянками та череп’ям майданчику зібралися старі жінки. Баба Серафима погрожувала лісові високо піднесеним гострим жовтим кулачком і пояснювала, що вона думає про бандитів. Говорила вона, ясна річ, не «по-письменному».

Що шукали на заводі люди Горілого? Я ставив собі те саме запитання, що й голова. Бандити викопали дві ями — одну в цеху випалювання, поряд із піччю, другу — на подвір’ї, у дальньому кутку гончарні. Видно, усю ніч працювали.

Скарб тут був захований, чи що? Я згадав розповідь Сагайдачного. Шукали золото? Дурниці… Горілий не міг бути фантазером. Фантазери не йшли в поліцаї. Туди йшли люди з дуже тверезим уявленням про матеріальні блага й зиск.

Але щось же вони шукали! І, видно, не знайшли, інакше не стали б у нападі люті палити гончарню. Семеренків мав якесь відношення до тих пошуків, адже його забрали перед самісіньким нападом… А навіщо їм знадобилася Антоніна? Семеренків не сказав їм усього, що знав, і вони вирішили вдатися до найсильнішого засобу впливу? Мені спала на думку розповідь Сагайдачного. «Молодша — напослідок…» А що ж старша? Та й чому Семеренків не хотів відкривати якоїсь таємниці?

Семеренків… Можливо, саме він і був сьомий? Атож, найімовірніше, що вони прихопили з собою і його. Але до лісу шмигнула змійка із шістьох. Це я добре бачив.

Я відкликав убік Глумського й Попеленка. Ватянка на «яструбкові» була спалена, а білясті вії потемніли від кіптяви.

— Ти, чого доброго, скоро навчишся воювати, Попеленко, — мовив я. — Мабуть, перший до заводу прибіг?

— Перший, — засвідчив Глумський.

— Хіба ми гірші за інших? — спитав «яструбок».

— Ти йди в село забезпеч спостереження, — сказав я своєму помічникові.— Там, до речі, в Семеренкових у дворі лежить Климар. Під мішком. Треба його звідтіля забрати.

Глумський пильно подивився на мене. У нього були вузькі чіпкі очі. Щелепа зробила обертальний рух.

— Климар… Так… Коли ж він з’явився?

— На світанку.

— А ти чого там опинився?

— Вартував у дворі.

Попеленко, насилу витягаючи чоботи з мокрої глини, почвалав до села. За ним поплентався Василько й решта «гвардійців».

— Ходімо до транспортерів, — запропонував я Глумському. — Треба глянути на кар’єри.

Він зняв карабіна з плеча, клацнув затвором, перевірив, чи є патрон. Затим його примружені очі ще раз ковзнули по мені, зупинилися на гімнастерці. Він мовби вивчав, чи всі гудзики на місці. Дощ вибивав із мене останні рештки тепла.

— Чого тремтиш? — спитав Глумський. — Намок?.. Візьми брезентового плаща, там, на заводі, в комірчині для возіїв.

І як тільки я повернувся, накрившись шкарубким, твердим брезентом, голова зненацька додав:

— Як це ти вартував у дворі в Семеренкових у самій гімнастерці?

Мені здалося, що він усміхнувся. Коли Глумський скалить зуби, неможливо визначити — збирається він учепитися в тебе чи усміхається.

— Досить, — сказав я. — Дуже догадливий. Скажи краще: чому Горілий прийшов на гончарню?

Ми попрямували грузькою дорогою. Круглясті сліди копит — тут з дальніх кар’єрів возили глину-червіньку волами — були заповнені оранжевою водою. Вона аж кипіла під рясним дощем. Кулемет відтягував плече.

— Ну, оце тобі й бабине літо, — промовив Глумський, повернувшись до мене.

По його вигнутій, обтягнутій суконною курткою спині вода стікала, ніби з покрівлі. Він скоса зиркнув на мої чоботи, що стали мов начинка для глиняного тіста.

— Ти ж як, у чоботях і вартував у Семеренкових?