Тривожний місяць вересень - Страница 48

Я ледве стримувався від збудження. Ось воно, відкрилося!.. Згадав розповідь Малясів, як Штебльонок в останній свій день несподівано налаштувався до райцентру. Сталося це зразу після того, як «яструбок» прийшов до Крота, де випадково зустрівся а колієм. Тоді я не міг звернути уваги на цю деталь: колій був для мене безликою постаттю. Тепер ця розпливчаста постать набрала реальних квадратних форм могутнього Климаря. Зустріч Штебльонка і Климаря набувала особливого, зловісного змісту. «Того дня Штебльонок ходив до Крота колоти кабанця», — казав у дворі гончарного заводика Семеренків. Він кинув мені маленьке зернятко, він нічого не сказав, нікого не бачив, гадаючи, що я про все здогадаюся сам.

Зараз Семеренків сидів ні живий ні мертвий. Очевидно, він розкаювався навіть у тому, що кинув таке крихітне зернятко.

Я ще багато чого не розумів: не вистачало часу, щоб звести кінці з кінцями, проте одне було ясно — Климаря не можна випустити.

— Гаразді — я розглянув кожну закарлючку в паперах. — З документами все гаразд. Вибачайте: час такий….

— Ми розуміємо, Претензій немає!

Він так і сказав — «претензій». Начитаний був колій.

— У мене прохання!

Він з повагою схилив голову, готуючись вислухати.

— От якраз я збираюся колоти кабанця… Так що ви прийшли саме вчасно.

— Ми розуміємо, — промовив колій. — Як правило, я беру кілограм сала, кільце ковбаси — це крім того, що на «оздоровлення організму». Ну, а з вас… тільки на оздоровлення… як з представника!

— Переночуєте в мене, — сказав я. — Ходімо!

— А ось перепочину! — відповів він, дістаючи кисет. — Серце зайшлося від ходьби.

Мені не хотілося залишати його у Семеренкова, але я боявся бути занадто настирливим.

— Гаразд. Заходьте потім. П’ята хата праворуч, спитаєте Серафиму — це моя баба.

— Чували про Серафиму, — сказав Климар.

Ще б пак! Я пішов до хвіртки. Собака був рвонувся слідом, але Климар утримав його за шворку.

«Як же це він вузол на його шиї зав’язав, та так швидко й спритно? — подумав я, причиняючи хвіртку і вдивляючись у дві тіні на призьбі: громіздку, важку і довгу, тонку, ніби розтягнуту згори вниз на білому екрані стіни. — Як же це він упорався із шворкою тремтячими інвалідними руками? Ніхто двох склянок для заспокоєння ще не підносив. Спритно ти, Климарю-колію, вузли в’яжеш із мотузки! А може, не тільки з мотузки? Із пружинястого дроту теж?»

11.

— Бабцю Серафимо, — сказав я. — Ви тільки не хвилюйтеся, бабцю!

Вона стурбовано уп’ялила в мене зір. Два маленькі сліпунчики відбивалися в її очах, що заплуталися у павутинні зморщок.

— Завтра ми заріжемо кабанця, — мовив я. — Заріжемо Яшка. Я тут домовився з колієм, він скоро прийде.

— Чи ти сказився? — Серафима охнула й сіла на табуретку. — Та він же ще недоросток, Яшко. Він же такий самий підсвинок, як і ти.

— Що вдієш? Треба!

— Ой, ти щось задумав, чортяко підранений, — сказала баба. — Не збагну я тебе, розумний дуже. Скоро й Гната розумом переженеш.

— Бабцю, коли прийде колій, ані слова про те, що ви не збиралися Яшка колоти. Ви збиралися його заколоти, ясно? Ви навіть про це мріяли!

Я ступив до неї і пригорнув. Від її кацавейки завжди дивовижно пахло нафталіном і шоколадом. Колись, до війни, у розцяцькованій різьбленими бляшаними набійками скрині вкупі з дорогим убранням баба зберігала шоколад. Ці панські ласощі вона розкуштувала вже після революції й дуже полюбляла їх. Тепер у скрині зберігалося різне дрантя. Але воно було просякнуте ароматом довоєнного достатку.

— Неню, — промовив я. — Дуже вас прошу.

Баба любила Яшка, я про це знав, але мене вона любила більше.

— Гаразд, — сказала Серафима. — Не знаю, що ти намислив… Та вже бог з тобою.

Я поцілував її у зморшкувате чоло. «Нічого дивного, що колій з’явився саме сьогодні ввечері, — подумав я. — Як тільки бандитів сповістили про загибель Рябого Санька, Горілий негайно повинен був вислати розвідника. Цікаво, а хто міг його сповістити і як?»

— Слухай-бо! — Серафима нараз відійшла од мене, і в її голосі забриніла тривога. — А ти часом не свататися надумав, жереб’яча твоя душа? У тебе стане розуму!

А що? Я засміявся. Це була ідея! Чому б мені за чудовим глухарським звичаєм — ось так, ні про що не переговоривши з майбутньою нареченою, не взяти та й не посвататися? Від такої думки мені стало радісно і страшно. А що як мені піднесуть гарбуза?.. Хоч я й один парубок на селі, але не така вже й цяця. Антоніна гідна кращого нареченого, аніж «яструбок» з пробитими кишками. Але все-таки… що як?..

— Бабцю Серафимо, — сказав я. — Ану лишень я ще раз поцілую вас.

Та вона відхилилася і прошипіла:

— І не думай. Не дістанеш благословення. Ось коли одвезеш мене до Гаврила, отоді й посватаєшся. Це вона тобі голову задурила. Ти молодий! Тебе у нічній, у жіночій отій справі задурити неважко. У неї он скільки чоловіків перебувало, вона все розуміє. А ти й нюні розпустив!

— Бабцю, дайте слово сказати. Про кого ви?

— Та про ту, про кого ж, про Варвару!

І вона заходилася її характеризувати. Заслухатися можна було баби Серафими, коли вона по-справжньому, з натхненням бралася до діла.

— Бабцю, ви просто народна оповідачка! Але я не до Варвари хочу свататись. Вгамуйтеся!

— А до кого ж?

— До Антоніни. Семеренкової!

Серафима заклякла.

— Чи ти ба… — сказала вона.

«Що він там робить, отой Климар? — подумав я. — Розпитує, як було забито Санька?.. Шкода, що я не можу піти туди. А коли посватаюсь, то зможу бувати у Семеренкових, і Антоніна буде під моїм захистом. То була розумна думка — сватання! Оце Серафима!»