Тривожний місяць вересень - Страница 47

І в ту хвилину, коли я рвонув рубильника і вільно зітхнув, випроставшись і набравши в легені холодного повітря, за лісою почулися кроки. Це були кроки важкої, дебелої людини, яка намагалася ступати м’яко, мов кішка, забувши, що для такої безшумності потрібна кошача вага.

10.

Однією рукою я притис Семеренкова до стіни, щоб він не затуляв хвіртки, а другою дістав ножа. Іншої зброї у мене з собою не було, але недалечко вартував Попеленко.

За лісою виросла тінь людини. У чоловіка були квадратні плечі й міцно посаджена голова. Ховатися він не став. Очевидно, він чув наші голоси раніше і з тиші, що запала, здогадався, що його виявлено. Отут я зробив дурницю, мені було б і далі розмову вести…

— Хазяїне, чуєш, хазяїне!

Голос був басовитий, важкий і аж ніби якийсь рипучий. Добряче ж треба пропекти не тільки горлянку, але й усе нутро спиртом, щоб отакий став рипучий голос.

Семеренків здригнувся і напружено завмер під моєю рукою.

— Хазяїне! — знову пробасили за хвірткою.

— Я тут! — обізвався Семеренків. — Я тут, зараз, хвилиночку…

Він розгублено глипнув на мене, наче моя присутність була зараз зовсім небажана, навіть небезпечна.

— Зараз вийду, а чого вам треба? — спитав Семеренків, усе ще оглядаючись на мене.

Ми йшли до хвіртки, він попереду, а я впритул за ним.

— Та я ж колій… Климар! — сказав чоловік. — Не пізнаєш, чи що?

— А! Климар! — наче аж зрадів Семеренків. — Ну, ясно.

Він одчинив хвіртку. Ще не настільки стемніло, щоб я не міг роздивитися Климаря зблизька. То був кремезний п’ятдесятирічний дядько з важким зморшкуватим обличчям, глибоко вставленими у підлоб’я і прикритими густими бровами очицями. Я вже чував про Климаря, людину вільної професії, «свинячого колія».

— Балакають, ніби ти збирався кабана різати, — сказав Климар. — Ось, прийшов… Приймай… Здрастуйте! — повернувся він до мене і підняв шапку.

— Так я ж кабана давно прирізав, — пробурмотів Семеренків.

— Ну-у! — видихнув Климар. — Виходить, переплутала тітка! А я аж з Мишкільців притарабанився, думав, могорич буде. Ну гаразд, переночую, а вранці, може, знайду клієнта… Що ти скажеш? — звернувся він до мене, шукаючи співчуття.

Великий пес, помахуючи хвостом, підбіг до хвіртки й спробував був просунутись між стояком і колієм, але той притиснув його ногою.

— Куди, Буркан! Та ви не бійтеся, він не кусається, я зараз його прив’яжу.

Він нагнувся до собаки, дістав з кишені шворку та й заходився в’язати на шиї вузол.

— Ну й пес, — сказав я і поплескав собаку по морді.

Ні, недарма Дубов узяв мене до себе в групу! Таки не помилився в мені «старший»… Довкола ока у собаки була темна пляма, схожа на синець! Я його зразу впізнав, отого собачку, що гнав козулю під бандитський автомат біля «передбанника»; у нас в окрузі не було більше псів такої породи, з вухами, як у пойнтера. І світло-руда масть була однакова, і характерний слід від шворки на шиї.

— Проходьте, — сказав я та й став коло хвіртки так, що колій змушений був притулитися до мене лівим боком. Тут у нього зброї не було.

— Сідайте, — запропонував я йому, показуючи на призьбу.

Він позирнув на мене трохи здивовано, але сів. Я опинився з правого боку. Ні, пістолета чи гранати він не заховав. От тільки з-за халяви визирали колодочки двох ножів. Але, зрештою, ножі були в нього знаряддям праці: адже колій… Професія! У нас і до війни на працю коліїв дивилися як на мистецтво, подібне до майстерності пічника чи гончаря. Часто запрошували стороннього майстра. Адже тут свої тонкощі — не просто зарізати кабана, а й зібрати усю кров на ковбаси, та й осмалити соломою, щоб сало було духовите, відпарити шкуру окропом під овчиною, і довгої щетини на дратву насмикати, і розчинити, не втративши й півфунта тельбухів, і кишки зібрати й помити… А вже коли у хазяїна виростав ікластий кнур пудів на шість-сім, то забій його був просто-таки небезпечним для життя ділом.

— Я тут за старшого… у винищувальному батальйоні,— пояснив я Климарю. — Покажіть документи.

Семеренків стежив за нами з виразом жаху. Гончар, звичайно, знав цього дядька на прізвище Климар…

Уже майже стемніло, спалахнули перші зірки. Колій поліз за пазуху, дістав кілька папірців. Я уважно їх переглянув, витративши два цінних сірники. Певна річ, документи були липові. Довідка про звільнення від військової повинності через невроз серця і загальний склероз судин. Назви хвороб нічого не говорили мені, але звучали переконливо. Довідка з Ханжонківської сільради, «видана гр. Климарю…». Ханжонки… Це село було в білоруських краях, на півночі, на чималій відстані від Глухарки. Довідка про інвалідність… Скільки папірців назбирав — хоч шапку знімай перед ним!

— Невроз серця — що ж воно таке? — спитав я.

— Ось! — він витяг руку. Ручище в нього була хоч куди. Кожен палець як патрон для ДШК, а цей кулемет пробивав танкетки. Пальці дуже тремтіли. Як на балалайці грали.

— Серце нервене, — сказав колій. — А звідси й загальне тремтіння організму.

— А як же ви свиней колете? — спитав я. — Вони між пальцями не проскакують?

— А я після двох склянок їх колю, — пояснив він охоче. — Тоді в організмі настав тимчасове заспокоєння.

«Влаштувати б тобі постійне заспокоєння, — подумав я, — на Гавриловому горбі!..» Я все ще розглядав папірці, розпитував, прибравши сувору міну, де знаходяться Ханжонки, хто там голова сільради, а сам міркував над тим, що ж робити.

Собака, ясна річ, не був доказом, собаку він міг підібрати в лісі, але той навів на підозру — отож далі пусті клітинки стали заповнюватися самі по собі.