Тривожний місяць вересень - Страница 49

— Ну, хвалити бога, — зітхнула баба, поміркувавши над почутим. — Гарна дівка, щиросердна. Віддана буде… Але ж ви молоді обоє. Зовсім зелені. Куди вам?

— А скільки вам було, коли дід висватав? — спитав я. — Шістнадцять!

— Зате дідові було під сорок, — сказала баба.

— То що ж мені, двадцять років чекати?

— Та добре вже, — мовила баба. — Гарна дівка. Правду сказати, в селі у нас кращої й немає.

Очиці в неї засвітилися. Вона заусміхалася.

— Ви, коли підете сватати, не дуже усміхайтесь, — сказав я. — Зачекайте, ось війна закінчиться, вставимо вам щелепи.

— Базікало, — одмахнулася Серафима, але усміхатися не перестала. Ідея сватання подобалася їй дедалі більше. У неї визрівали якісь плани, і образ Антоніни, як видно, тим планам не суперечив.

— Стривай! — спохватилася раптом вона. — Вона ж тепер стала німа!

— По-перше, не німа, а просто не розмовляє,— пояснив я. — А по-друге, ну й що?

Баба Серафима замислилася.

— А й справді нічого, — промовила. — Може, навіть краще.

— Ну гаразд, — кинув. — Це вже не про те мова.

Вона підперла щоку жовтим кулачком і, дивлячись на каганець, замислилася.

— Язиката жінка й справді ні до чого, — промимрила вона. — Краще німа, ніж язиката.

— Я піду у справах, — сказав я їй. — А ви колія привітайте, коли прийде. Пляшку поставте, чи що. Зайвого не балакайте. Він мені не найкращий друг, той колій.

Було темно. Місяць ще не зійшов. Од свіжого, морозного повітря мене ледве не захитало, як від перваку. Надто вже багато подій випало на сьогоднішній день… Думки розбігалися, наче вівці. Постоявши коло ліси, я намагався зібрати їх докупи. Думка про сватання якось вибила мене з колії, а думати зараз належало не про це. Ще багато буде стрілянини між сватанням та заручинами. Треба ще було добре голову собі сушити над усім, що відбувалося в Глухарці й довкола, щоб не посватав нас Гаврилів горб.

Я ще не був цілком упевнений у тому, що Климар — винуватець загибелі Штебльонка. Останню крапку повинні були поставити Маляси. І я подався до них. Неквапно почвалав вулицею вгору. Ох, і втомився я за цілий день.

Здавалося, не ручного кулемета таскаю на плечі, а бурлацьку линву, на буксирі в якої вся Глухарка разом з гончарним заводиком, кузнею та Гавриловим горбом.

Вікна у Малясів не світилися. Собака, сеттер-лаверак місцевого походження, зустрів мене млявим гавкотом. Я постукав і назвав себе. Малясиха зразу й відчинила.

— Заходьте, заходьте, — пробубоніла вона з темних сіней. — Ми ще не спимо… Олія в каганці вигоріла. Вам у районі не роз’яснювали відносно гасу, Іване Миколайовичу?

— Ще ні,— відповів я. — Запаліть хоч скіпку, чи що…

Вона відтулила заслінку в печі, вигребла рогачем жарину й роздмухала полум’я на довгій смолистій трісочці.

Маляс у полотняній сорочці й солдатських підштанках сидів на печі й замислено розчісував п’ятірнею борідку. Моя поява пізньої години збентежила його.

— Тев-то як його, — замислено промовив він.

— Попрошу вас обох пересісти сюди, — звелів я, показавши на лаву.

Тут треба було зразу брати вола за роги, не церемонитись. Я дістав олівця та клаптик газетного паперу. Олівець і папір завжди справляли на глухарчан більший страх, ніж зброя. Загроза, що йде від зброї, зрозуміла, олівець приховує напасть неясну, містичну, як попівська анафема.

— Минулого разу ви не доказали, як стало відомо слідству (я з особливим задоволенням вимовив це страшне слово) важливу деталь. А саме: що сталося після того, як ви повернулися від Крота, де допомагали колоти й розчиняти кабана? Прошу дати показання негайно!

Маляс, тримаючись за бороду, сів ближче до дружини. Обоє були приголомшені й витріщалися на мене, як на привид. Не можна було гаяти жодної секунди.

— Ну ж бо, я слухаю!

І я написав на клаптику паперу: «Показання гр. Малясів».

— Прошу дати показання!

Я зовсім не знав, як допитують «гр.» у міліцейській практиці. На фронті допити були нескладні.

Маляси перезирнулися налякано й знов устромили погляди у папір. Я хвилювався не менш за них. Навіть олівець дужче притиснув до паперу, щоб не стрибав.

— Я скажу, скажу, — заквапилася Малясиха.

Але чоловік перебив її:

— Тут усе ясно, громадянине Капелюх, а не розповідали ми раніше з тієї причини, що…

— Забули! — знову втрутилася Малясиха. Вона притримувала обома руками кожушанку на грудях і могла штовхнути чоловіка тільки плечем, але й від такого поштовху худенький Маляс мало не полетів з лави. — Він тут набалакав вам три мішки гречаної вовни і всі неповні… Ви мене слухайте!

— Ближче до діла! — зажадав я.

— Як тільки Штебльонок, постоялець наш, подався до району, Климар, колій, зразу шасть до нас, — розповідала Малясиха. — Задихався, сам не свій чоловік. Ми думали, може, випив, він же колій, воно ж так ведеться: кнур у Крота був чималий!..

— Пудів на дев’ять, тев-то як його, ікла як штики, — пояснив Маляс. — Слон, а не кабан!

— Що він сказав?

— Хто?

— Колій, хто ж іще? Кажіть-бо коротше!

— Він спитав, де Штебльонок.

— А нащо йому був Штебльонок?

— Ми не знали… Бачили тільки — колій сам не свій.

— І що ж ви відповіли?

— Ми спершу нічого не відповіли. Теє-то як його! Мало куди «яструбок» може піти, кожному не годиться знати. Ми розуміємо!

Дружина цього разу глянула на Маляса схвально.

— Ми нічого не сказали, тоді він дістав ножаку, того, що колоти, ще в крові, він тільки-но закінчив розчиняти…

— Став погрожувати! — устряла в розмову Малясиха. — Так погрожував, що аж страх! Хіба ж ото ми обоє сказали б що? Ніколи!