Тривожний місяць вересень - Страница 46

— По Ніну прибув Горілий. Щоб ішла з ним… Вона відмовилася. Тоді він зґвалтував її… дружки допомогли. Антося… Тоня, — поправився він, — накинулася на них, вона страшенно кричала…

— А ви чого ж, ви? — не витримав я. І в мене голос зірвався. От біда, мені теж здавило горло, слова застряли — ледве виштовхував їх неслухняним язиком. — Вона накинулась, а ви? Яка вже різниця після того — жити чи ні?

Він глянув на мене. І знову смикнулася, як підкрилок, ліва рука.

— Молодий ти… Думаєш тільки про себе… Батьком не був. Я боявся, що вони й Антосю… Тоню… Дружки вже були хотіли… Вона не перенесла б, Антоніна… Вона ж… як билиночка… Я ублагав, Горілий змилостивився… Вони вигнали нас із хати, мене й Антоніну. І поліцай став на порозі з автоматом… Отой самий, Рябий Санько. Він наче за слугу був у Горілого.

Швидко темніло. Уже не світилися жовтим снопики конопель та золоті шари. Легкі рожеві відблиски лежали на кущах високого Гаврилового горба, де ми закопали поліцая, закопали без сліду, не насипавши навіть горбочка, як тварину. Нічого, Горілий, і тебе закопаємо так само. Дарма що ти хитрий звір!..

Налетів порив вітру. З вишень посипалося іржаве листя. «Незабаром і бабиному літу кінець, — подумав я, — раз вишні опадають. На вишнях міцний лист».

— Далі,— мовив я.

Я довго чекав, коли ж воно визріє, оте просте слівце «далі». Здавило горло — та й край. Напевне, занепав я духом за час мирного глухарського життя. На фронті чого тільки не надивився й не наслухався — здавалося, можна було б уже набути залізного гарту. Я звівся ні на що, слово честі.

— Далі? — з деяким подивом перепитав він. — А що далі? Горілий забрав Ніну… Пішла вона… Горілий правильно розміркував… що вона й сама вже не повернеться до Глухарки. Де вона подінеться від ганьби? У селі? А Тоня відтоді не розмовляв ні з ким… Не те щоб німа стала — не хоче. Не хоче розмовляти а людьми. Мені часом слово скаже, увечері, коли тихо. Або коли ліпить з глини…

Іржавий лист падав з вишень. Холодало. Наближалася морозна осіння ніч із зорепадом та густими передсвітанковими туманами.

— Тож і ходить майже щоранку до криниці,— вів далі Семеренків. — Дуже любить сестру… Сподівається, може, прийде Ніна назад. Дуже сподівається. Там, коло криниці, вони вказали тайник. Для постачання.

Так… Становище прояснялося. Ні, я не міг вважати Антоніну винною. І ніхто не міг звинуватити її. Вона старалася умилостивити бандитів, віддаючи їм усе, що вдавалося заробити разом з батьком. Що ще залишалося їй?

— Мені за Антоніну страшно, — пошепки сказав Се-мерепків, подавшись до мене, і очі йому розширилися від переляку. — Вони знають, що це для мене все життя — Тоня… боюся я за неї! Горілий рядом, близенько, він од мене не відчепиться. Нікуди не піде!

— Чому? — запитав я.

Він розкрив був рота, але стримався. Тільки зітхнув. Та правою рукою притиснув ліву, неслухняну, до гострого коліна, на якому темніла акуратна латка. У морозяній свіжості вечора було особливо чути, як пахне від нього сирою глиною. Той вічний гончарський запах він увібрав у себе назавжди. І що спонукало його піти з учителів у гончарі?

— Чому ж Горілий не відчепиться?

— Я й так надто багато розказав, — він відпустив ліву руку, вона вляглася на коліні, застигла.

Ми обидва трохи заспокоїлися.

— Можете забирати нас, — промовив він тихо. — За допомогу бандитам. Ваше право… Може, так було б краще. Але Ніна… що буде в нею?.. Тоня так сподівається.

— Чого ж це вас забирати? — сказав я. — Що ми, поліцаї, чи що… Настрахали вас тут фашисти. Боїтеся правду розповісти… Ось і щодо Горілого не доказуєте… Нічого його боятися!

— Це ви серйозно? — спитав Семеренків.

Тепер ми обидва перейшли на «ви».

— Звичайно, серйозно.

— Вас сьогодні тільки випадково не застрелили, — сказав він. — Вони не хочуть робити нальоту на село. їм поки що нічого привертати увагу. Але настане хвилина…

Він замовк. Повернувся до ліси. Стемніло. Від призьби й від стіп ще йшло тепло, але пальці мерзли.

— Чого ви сполошилися? — спитав я.

Він мовчки кивнув головою в напрямі хвіртки.

— Собака пробіг, — сказав я. — Великий собака… Ото й усе.

— Авжеж, — відказав Семеренків. — У вас гарний слух.

— Як і годиться за військовою професією.

Я відповів йому бадьоро, навіть, може, надто бадьоро. Мені хотілося, щоб він подолав хоч на мить свої страхи та й розповів би геть усе. Він, звичайно, багато знав про Горілого. Значно більше, ніж Гупан. Але чому він так боявся, що Горілий завдасть йому другого удару? «Вони знають, що це для мене все життя — Тоня…»

— Більше нічого від мене не почуєте, — ледве чутно прошепотів Семеренків. — Зрозумійте, ради бога… Вам байдуже, а це ж моя дочка!

Мені байдуже! Та коли б я міг порішити Горілого хоча б тільки для того, щоб нічого не загрожувало Антоні ні, то життя не пошкодував би! Не розмірковував би навіть секунди. У мене все хололо всередині, коли я думав про те, що вони можуть прийти по неї, як приходили по Ніну. Ніна, та була жвава, вона й парубкам голови крутила, вона й життя розуміла — не так добре, як Варвара, але розуміла, — для неї, може, найстрашніше було не це, а ганьба, поговір односельців. А Антоніна — що їй поговір, їй це й на думку не спало б навіть. У неї просто серце не витримало б, якби Горілий чи хто там ще простягнув до неї свої лапи і шарпнув стареньку ряднину…

І тут ніби ожили осколки фашистської міни в моєму животі, живим болем рвонуло зсередини, і я змусив спинитися думку, відключив уявлення. Це все одно, що рубильника смикнути — тільки струмом б’є по нервах.