Тривожний місяць вересень - Страница 41

Виходить, не поїхала Ніночка до Києва, як говорив односельчанин Семеренків. Пішла Ніночка з Горілим і вкупі з ним та бандитами переховувалася в лісах. Ніночка, дрібненькі кучерики, синенький беретик, дзвінкий довоєнний сміх… Що ж ти наробила?

Я старанно позав’язував усі вузлики, поскладав під пеньок та й накрив дерниною. Зверху поклав соснову шишку, гостряком від пенька. Тут і зв’язкового почекаю. Думав, що зустрінуся з ним біля Варвариної хати. А все вийшло не так. Зовсім не так.

На сході, над молочною смугою, уже виднівся неяскравий світлий стовп: сонце викочувалося до обрію. Але сам туман погустішав ще дужче. Відбувалася посилена ранкова конденсація. О такій порі тільки по «язика» ходити. Було тихо, дуже тихо, туман, наче вата, ліз у вуха.

Зненацька, як барабан, з боку села вдарила автоматна черга. «Шмайсер»! Черга була довга, монотонна — ніби стріляли в одну точку, впритул. Коли б’ють розсіяним вогнем, віялом, по широкій і віддаленій цілі, звук весь час змінюється.

Я зняв з плеча кулемет. Ще раз прогримів «шмайсер». Цього разу коротко. Потім розляглися ще дві короткі черги. Вони немовби стали ближче до мене.

Я кинувся бігти, стежкою до села, тримаючи МГ обома руками, дулом уперед. У селі, причулося мені, пролунав чийсь жіночий крик, але його заглушив хор півнів. Звичайний ранковий хор. Півням було байдуже до стрілянини. Вони до всього звикли за роки війни.

Знову зацокав автомат. Здається, ППШ. Я був сліпий. Переді мною стояла стіна туману. Проте я почув, як кулі затарабанили по гілках та по листю. Це вже були кулі при кінці льоту, ослаблі, вони не впиналися з сухим різким тріском у дерево, а тільки чвякали.

Хтось біг сюди, до криниці, стежкою, а вслід йому стріляли: тільки так можна було пояснити цей рій куль, що несподівано розсипався у мене над головою.

7.

Мабуть, якби Попеленко не дав навмання цієї останньої черги, лежав би я на стежці посеред озимини коло самого узлісся. Але послані ним кулі стали несподіваним попередженням. Я зупинився, перевірив, як вставлено стрічку й закріплено диск, і звів затвор, тримаючи МГ дулом уперед. Палець закляк на спусковому гачку.

«Чи встигла вона зійти із стежки на городи? — промайнуло у мене в голові.— Якщо мені доведеться стріляти, випадкова куля може наздогнати її».

Більше ні про що я не встиг подумати. Прямо на мене а туману вибіг здоровенний парубок у жовтій шкіряній курточці з невеликою лисиною на плечі. У руці він тримав «шмайсер». Це для нього була іграшка, а не зброя. Обличчя у парубка перекривилося, і він легко, однією рукою, як пістолет, скинув автомат.

Коли б я не був напоготові, він випередив би мене. МГ — це танк порівняно із «шмайсером». Його створено не для ближнього бою, він важкий і незграбний. Але палець уже лежав на спуску, а запобіжник був зсунутий, і я на якусь мить випередив парубка.

Він наткнувся на чергу, як на оглоблі. МГ ударив упритул, і парубка відкинуло. Тієї ж миті я зрозумів, чия шкіряна курточка була на парубкові! Ще не вправившись роздивитися обличчя бандита, я вже зненавидів його. Палець немов припаяли гарячим припоєм до спускового гачка. Це сталося само собою. Без наміру… Ось… За Абросимова! За криваву зірку на лобі!

Курточку рознесло на шмаття. Її на моїх очах зім’яло і вдавило в тіло. Відлетівши назад, парубок ударився потилицею об землю. Аж тільки тоді я перестав стріляти. Гірко запахло пороховим димом і гаром. Курточка тліла. Навколо ще щільніше зімкнувся туман. Поволі верталася тиша.

— Не стріляйте, це я, не стріляйте! — пролунав голос Попеленка. Він побоювався сліпої кулі. Гупав чоботищами і горлав — Це я, я, Попеленко, свій!..

Я схилився вад бандитом. Кров і досі цебеніла й заливала груди. Гарно він лежав, навзнак, і великі селянські, руки розкинулись по обидва боки стежки. Вони прим’яли паростки озимини. На білому обличчі різко виділялося ластовиння. Ех ти, бандюга, поліцай, своєї матері син…

Попеленко, важко дихаючи, з автоматом у руці, в розстебнутому кожушку, з-під якого валила пара, як з дверей лазні, теж нагнувся над парубком.

— Ти Семеренкову не зустрічав? — запитав я.

Попеленко пропустив це запитання повз вуха.

— От гаспид! — сказав він скрушно. — Я думав, що він уже втік! А ми ж його уколошкали. От гаспид!

— Ти що, жалієш? — запитав я.

— Ну що ви, товаришу Капелюх! — обурився він, голосно відсапуючись після бігу. — Чи ж я політично не розумію що й до чого?..

Але обличчя в «яструбка» було явно засмучене. Він, звичайно, шкодував, що парубкові не пощастило п’ятами накивати. Скінчилося у Попеленка перемир’я з бандитами. Тепер і його ніхто не пожаліє на лісовій дорозі.

— Ти Семеренкову Антоніну бачив? — запитав я.

— Та не зачепили вашої Антоніни, — сказав він. — Стоїть з відрами коло хати. Перелякалася, мабуть…

Він, трохи повагавшись, скинув шапку.

— Еге ж… Здоровенний парубок, — сказав він. — Тепер лежить, як сито в дірках… Ох ти ж боже!

— Доведеться нам тепер воювати серйозно, Попеленко. Не простять нам бандюги!

Раптом Попеленко захихикав.

— А він же вас убивати прийшов, товаришу Капелюх! — промовив він. — Він вам геть усе вікно розтрощив! Баба, мабуть, лається страшенно…

Туман уже піднімався з озимини. Погасли зорі над головою. Сонця не було видно, але червоний стовп на сході, що поволі ширшав угору, аж палахкотів. Він дедалі яскравішав. Долоня парубка, відкинута в білу озимину, взялася дрібними крапельками роси, ніби спітніла. Он воно яке діло. Убивати людей в такий ранок! Кров на шкірянці почала загусати, її патьоки ніби набухали — отак узимку під джерелом набухає і товстішає намерзла крига.