Тривожний місяць вересень - Страница 42

— Гайда по підводу, — сказав я Попеленкові.— І нехай люди знають, що бандита забили… І… це… — я згадав Гупана. — Опізнати треба. Як належить…

Баба Серафима вставляла фанерку в розбите вікно. Усе, що слід було сказати а приводу того, що сталося, вона вже сказала і тепер тільки нишком буркотіла.

— Отака була шибка цілісінька. Всього тільки з трьох шматочків. А він розтрощив, трясця його бандитській матері!

— Нічого, нічого, всі а фанерками живуть! — мовив я. — Дайте-но лишень молотка, бабусю…

Біля нашої хати стояли цікаві сусіди.

— Дивлюсь я крізь туман, аж вулицею прямує хлопець якийсь, просто велетень, — захоплено розказував Попеленко. Перемир’я скінчилося. Тепер «яструбок» хотів мати хоч яку-небудь вигоду а нової ситуації. Навтішатися з ролі героя. — Спершу був подумав — товариш Капелюх повертається. Ні! А воно здоровенний бандера пре — справжній бугай. Або самохідка. І що ж ви думаєте? Підходить він до хати товариша Капелюха і шасть через тинок. Стрибонув що тобі кіт.

«Бугай», «самохідка», «кіт» — образно розповідав Попеленко. Старався. Підлітки зорили на нього палаючими очима. Може, роль героя по-справжньому захопить «яструбка»?

— Ну, думаю, щось не гаразд. Я ближче. А він, вражий сип, до вікна, де товариш Капелюх спить, притулився та й розглядав щось. Добре, думаю, дивись, дивись — од мене не втечеш. Аж тут він піднімав свого автомата та як дасть у вікно. Як дасть! Та й знову через тинок — шасть!

Слухачі охнули, переживаючи за Попеленка. Тільки Гнат, що височів за натовпом глухарчан, тримаючи порожній мішок за плечима, усміхався на весь щербатий рот.

Люду прибувало. Рядом з Гнатом з’явилася Варвара.

— Я по бандюзі з автомата! — захоплено провадив Попеленко далі.

— Не по ньому, а трохи вище, — поправив я «яструбка». — По деревах.

— Ось не перебивайте! — вигукнув осмілілий Попеленко. — Бандюга — навтікача. А я за ним. І знову по ньому. І знову. Він на озимину, а я за ним. Тут товариш Капелюх на мій сигнал поспішив, і ми взяли його в кліщі.

— Мені здалося, це ви, бабусю, кричали? — спитав я Серафиму.

— А хто не закричав би? Я думала, тебе вбили… І як це ти додумався піти? Не інакше — перст, рука.

…Цей рябий парубок із зграї Горілого підійшов до віконця праворуч, від шовковиці, щоб йому зручніше було стріляти по тапчану. У тьмяному світлі підбита ковдра вдалася йому людською фігурою, а стара шапка — головою. І, хоч промахнутися було важко, він випустив половину обойми. Щоб уже напевне! І знав же, де мій тапчан стоїть, біля якого вікна — геть усе знав.

— Господи, — озвалася Серафима. — Коли ж уже вікна перестануть бити? Де ж люди того скла напасуться? Усе б’ють та б’ють, б’ють та б’ють… Начебто й фашистів вигнали! Коли ж та війна закінчиться, щоб їм, бандюгам, на тому світі голою гузицею на шило сісти!

І вона погрозила у напрямі лісу сухеньким кулаком.

Гнат захихикав і зібрався був із своїм мішком у звичайний ранковий маршрут, але Варвара спинила його:

— Куди ти голодний? Іди поїж…

Гнат радісно замугикав і закивав головою… Варвара! Що це вона, спокутувала гріхи цією благодійністю?

Я зайшов до хати. Старенька ковдра геть уся була зрешечена. Кулі, що рикошетили, вищербили долівку під тапчаном, побили стіни… «Еге ж, таки пощастило мені цього ранку, дуже пощастило», — думав я, розглядаючи ковдру.

Не випадково рябий парубок, давши чергу, помчав стежкою через озимину до криниці. У нього, мабуть, було два завдання: порішити мене і взяти із схованки вузлики. Два найпростіші завдання — убити людину й за одним заходом узяти сало та білизну.

Звичайно ж, тепер годі було й думати влаштовувати засідку біля криниці. Вони туди більше не прийдуть. Адже рябого вбито недалечко.

Ми, як і досі, нічого не знатимемо. Звідкіля, хто, коли завдасть наступного удару?

Глумський, насупивши брови, довго стояв коло воза, розглядаючи веснянкуватого парубка.

— Бачив я його якось із Горілим, — сказав він. — Немовбито помічничок… Лакиза… Не тутешній, зайда. Ти гукни Семеренкова. Він, коли працював на гончарні, либонь, з усіма горілівськими прихвоснями зустрічався.

Попеленко збігав по гончаря.

Той підійшов, похиливши голову і засунувши під пахву покалічену руку. Він кинув на убитого короткий погляд і зразу ж відвернувся.

— Упізнаєте?

— Ні. Нічого не знаю…

Він відповів поспіхом, жодного разу не глянувши на мене. Відчувалося — бреше.

— Гаразд, — сказав я. — Так і запишемо.

— А до Варвариної хати він не підходив, — повідомив Попеленко.

— Догадуюсь…

Я нічого не сказав своєму приятелеві про Антоніну. Ще багато чого треба було перевірити. «Антоніна, — подумав я, — аж ніяк не могла попередити бандитів про приїзд Абросимова. Та й взагалі…» Я ж пам’ятав, як вона стояла коло брички й дивилася на Абросимова. Я ж відчував плин її гірких думок, її співчуття. Ні, не хотів я вірити в її зраду.

Забитого здоровила-бандита ми провезли на підводі селом.

Сонце вже піднялося над туманом, і до села повернулися барви. Заграло жовто-зелене листя на тополях, нерівними яскраво-червоними свічками засвітилися в садах вишні, тьмяною міддю позначилися дубки. Під сонячним промінням запарували стріхи, з них плямами сходила паморозь, і невдовзі закапотіло на призьби. Настав час ранкового падолисту; прогріваючись, відморожені черешки листя легко відривалися од гілля, і всюди: під дубками, тополями, вишнями, акаціями, яблунями — закружляла в легенькому вітерці осіння заметіль. Ранні заморозки, ранні заморозки…