Тривожний місяць вересень - Страница 40

Я брів як у молочному киселі, такий густий і в’язкий був туман. Оглянувся — Гаврилів горб темнів важким громаддям. Раптом на сході хтось зробив різкий мазок рожевим. Крикнув півень, перший птах випурхнув із дерев на Гавриловому горбі і, ще напівсліпий, пролетів біля моєї голови, мало не зачепивши крилом — вітром ударило у вухо.

З вербової дороги я звернув на озимий клин. Не міг я не звернути. Надходив той час. Травинки озимини прикрасилися сіллю щедрої паморозі. Стежинку було видно тільки на три-чотири метри.

6.

Я мало не зіткнувся з нею. Її наче виштовхнуло з туману. Вона злякано завмерла. Ми стояли одне супроти одного на вузькій стежці, що простяглася через озимий клин, я з кулеметом, а вона з коромислом на плечі. Погойдувалися відра… Мені було неприємно, що я налякав її. Вона й так була постійно насторожі, як птах. Я зійшов із стежки і усміхнувся.

Антоніна впізнала мене, обличчя в неї розгладилось. Відра здригнулися й попливли мимо по вузькій стежці. Зникли в пелені туману. Було чути, як, віддаляючись, поскрипують дужки на коромислі. А я й далі стояв посеред озимини… Яка ж бо тендітна й жалісна врода! Вона була як той тоненький глечик, що вже обточився на гончарному крузі, але ще був необпалений і міг зруйнуватися, зім’ятися від необережного дотику.

Я стояв і дивився вслід, нічого не бачачи, крім стіни туману. Якийсь неспокій не давав мені зрушити з місця. У згадці про струнку та високу дівчину в чорній хустці, що пройшла по стежці з коромислом на плечі, була незрозуміла мені неправильність. Я не міг збагнути, в чому тут річ. Я знов уявив, як Антоніна вихопилася а туману, як перелякалась, як гойднулися відра… Атож… відра! Вони гойднулися так важко, ніби в них було повно води. Та й коромисло провисало на плечі, вдавлюючись у пальтечко. Але ж вона йшла не від криниці, а до криниці!

Я похолов. Мені й раніше здавалося дивним, що вона так рано ходить до далекої криниці на узліссі, а не до сільського колодязя, а тепер усе це оберталося бідою. Нехай би мені це привиділось. Я ж хотів упіймати бандюгу, що скрадається до Варвари. При чому тут Антоніна, при чому? От чортовиння… Он, значить, як воно виходить. Антоніна, Антоніна… Поправивши МГ, я рушив услід за нею. «Ну за що? — думав я. — За що я маю втратити її? Її! Як же так?.. Ну, невже не можна нічого вдіяти, невже не можна нічого змінити?» А ноги самі ступали по стежині. Роби своє діло, «яструбку» Капелюх. Ти хотів вистежити ворога. Бандитського помічника, зв’язкового. Ти вистежив. Іди!

Озимина закінчилась. Стежка тут стала слизька. Вона круто спускалася до криниці, в ярок. Темніли стовбури дерев. Обережно, пригнувшись, я наблизився до джерела. Воно витікало з невеликого, вже зогнилого зрубу. Обабіч височіли круті схили виярка. Нижче зрубу, по течії струмка, росла висока трава й осока. Все інше зникало в пелені низького туману.

Антоніни ніде не було. Я прислухався. Приглушено шуміла вода. Той шум скидався на старече бурчання. Та ось угорі, над виярком, ледь дзвякнула дужка відра. Я підвів голову, побачив гілки вільхи, що виділялися з білого місива. Одна гілка здригнулася.

Я поповз схилом виярка нагору. Завмер за вільшаним памолодком, не торкаючись ні гілочки, ні листочка. Можливо, Антоніна була тут не сама. Що ж, у мене МГ і дві гранати угрілися в кишенях. От як усе виходило… Одна розрадонька — якщо там бандити, то ні вони, ні я, ні Антоніна від криниці не вернемось.

Проте вона була сама. Нагнувшись, викладала з відер якісь вузлики й складала їх під пеньок. Підвелася, огледілась. Я стежив за нею, ледь висунувшись із своєї зеленої схованки. Вона дуже боялася, навіть губи їй час від часу тремтіли. Її привело сюди почуття страху — не добра воля. Я згадав козулю, що бігла через галявину біля сосняка. Може, тут також діяв досвідчений нагонич… Не треба поспішати із звинуваченнями.

Антоніна, озираючись, але ступаючи, як завжди, легко і пружно, спустилася до криниці, зникла в тумані. Я почув плюскіт води. Скрипнуло коромисло під вагою двох наповнених відер. І все стихло. Я уявив собі, як вона йде стежкою, мовби по туго натягнутому канаті, ледь помітно похитуючись, ступня в ступню.

Підійшов до трухлявого осикового пенька. Шматок дерну, що прилягав до нього, був трохи рудіший від решти трави. І на ньому не ряхтіла матова паморозь. Зверху лежала соснова шишка, гостряком від пенька.

Я обережно зняв дернину. Під пеньком у сухому місці було влаштовано тайничок, щось на зразок лисячої нори. Прислухаючись до звуків лісу, що прокидався, я дістав з нори чотири вузлики. Чотири звичайнісінькі вузлики із старенького, але чистого, підштопаного рядна. У таких вузликах діти носили в поле або на гончарню снідання батькам та матерям. Ось і тут я знайшов житні паляниці, добрий кавалок сала, цибулю, сіль, картоплю… Семеренкови жили бідненько, дуже бідненько — для свого господарства у них не вистачало часу й хватки, а трудодні, які нараховували в колгоспі за глечики та макітри, були убогі… Звідки ж вони взяли все оце багатство?

У третьому вузлику я знайшов кілька чисто випраних і полатаних сорочок та чоловічу білизну. Так… Четвертий був перев’язаний особливою, кольоровою стьожкою. Він призначався для жінки, про це свідчила і стьожка, і ретельна та акуратна упаковка, і легкий аромат дикої лаванди, що йшов від рядна. Я витер руки об шинель, щоб не залишити плям від рушничного мастила на чистому рядні, розв’язав вузлика й обережно розіклав усе, що в ньому було: брусочок мила, теплі жіночі штанці, ліфчик та бавовняні панчохи. Речі як на воєнний час надзвичайно цінні, особливо панчохи і мило.