Тривожний місяць вересень - Страница 33

— Сьогодні Яцько з райкооперації їде в район, — промовив він. — Можна ним переказати?

— Можна…

Попеленко глянув на закривавлене чоло Абросимова й полегшено зітхнув.

— Перенесемо? — спитав я Глумського.

Він мовчки кивнув. Ми підняли тіло Абросимова з брички і понесли до мого двору. Кров уже не текла. На простреленому піджаку я помітив плями кіптяви. Стріляли, видно, з «шмайсера», упритул, і порохові гази пропалили піджак. Це вже вони добили. «Змилостивилися» нарешті…

— Глумський! — промовив я, коли ми поклали Абро-симова па вибиту землю в подвір’ї.— Підеш з нами в УР на бандитів?

Він утер спітніле чоло своєю величезною темною долонею. Подумав. Від неправильного, як у бульдога, прикусу, тільки-но він починав говорити, випнута вперед щелепа робила якісь обертальні рухи. Взагалі він міг послати мене під три чорти. Адже він був голова колгоспу й не відповідав за УР. Але я знав, що не Аброси-мова він бачив зараз перед собою, а сина Тараса.

— Піду, — сказав Глумський.

«Такий як учепиться — не одірвеш», — подумав я, дивлячись на його щелепу.

— Піду, — повторив він. — Гвинтівкою володію добре.

Кого ще я міг узяти з собою? Голенух? Маляса? Каліку Семеренкова?

Нарешті я побачив Семеренкова, його видовжену маківку. Антоніна стояла поруч із батьком, пригорнувшись до нього і притримуючи за руку, немовби заспокоюючи. Вона дивилася в землю, і край хустки, нависаючи над лобом, як козирок, приховував очі. Здавалося, що Семеренків дуже переляканий.

Так, окрім Глумського, тут не було жодної людини, на яку я міг би покластися. Я мав на увазі чоловіків. Жінок з рішучим характером у Глухарці було досить. Варвара, наприклад, варта була десяти Малясів. Вона стояла взявшись у боки, і очі її були сухі. Вона не брала участі в жіночому тужливому хорі.

«План допомоги» у виловленні бандитів я знайшов через годину в бричці. В останню мить Абросимов засунув той аркушик під сидіння. Він хотів урятувати його. На аркушику лишилися руді відбитки пальців. Кров на папері швидко рудіє. Як я й сподівався, у плані не було жодної точної вказівки. Абросимов викладав свої думки з приводу того, як треба згуртувати молодь у Глухарці та навколишніх селах: провести активну виховну роботу, викрити шкідливу суть націоналістів і зрештою добитися того, щоб «земля горіла під ногами у бандитів». Був у записці й натяк на те, що комсомольців слід озброїти. Цікаво, чи вважав він, Абросимов, себе озброєним, маючи у кобурі ТТ зразка 1930 року? І кого я мав озброювати — дівчат, підлітків? Гарний він був хлопець, Абросимов, мрійник. Мені тоді, в Ожині, не сподобалася в ньому надмірна заповзятливість. Нічого, життя його трохи обтерло б, вставило б потрібні скельця в окуляри, навчило б розраховувати сили. Головне, з таких хлопців не виростають байдужі люди.

Тепер ніхто ніколи не дізнається, що вийшло б з Абросимова. Мати, звичайно, покладала на нього великі надії. Хороша в нього мати, у Абросимова. Спокійна, розумна. Як вона гарно, підбадьорливо усміхнулася, коли я за вечерею розсипав сахарин. Можна подумати, що той порошок у них пудами лежав у погребі. Либонь, вони заради гостя дістали облатки, а звичайно пили чай з маслянистим буряковим соком…

Я читав листа Абросимова, сидячи в бричці, а він лежав у дворі на підстилці з сіна. Цікаво, чому покійникам неодмінно підстилають що-небудь, адже їм все одно — твердо чи ні? Усі вже розійшлися, навіть баба Серафима пішла, гуркотіла в сараї й на всі заставки лаяла Яшка. У збудораженому селі поступово налагоджувалося звичайне життя.

«Хай йому чорт, навіщо було стільки мук і клопоту, — подумав я, слухаючи Серафимину лайку. — Хтось же перев’язував цьому Абросимову пуповину, тер скроні, у вушка дув, хтось його прийняв у цьому світі, міркував, яке ім’я йому дати… Багато зусиль і любові вклали у хлопця, як і в усяку іншу людину вкладають; і ось тепер усі розійшлися у своїх справах, змирилися, а треба було б у дзвони бити по всій землі, гудіти в усі заводські гудки: не може бути більшої несправедливості, більшої дикості на землі, аніж убивство хлопчака. Палкого, наївного хлопчака, сповненого любові до людей».

І тут я відчув, що хтось стоїть коло брички, та так тихо-тихо стоїть, що ледве дихає. Синиця, й та, мабуть, чутніше дихає. Я озирнувся і побачив Антоніну Семеренкову. Вона притулилася до брички і не зводила погляду з Абросимова, обличчя в неї під чорною хусткою було бліде-бліде. Усі розійшлися в справах, а Антоніна залишилася, і, заклопотаний своїми думками, я довго не помічав її. Тепер вона відчула, що я дивлюся на неї, і повернулася до мене. Вона не сховала, як звичайно, очей і не натягла хустки на обличчя: надто вже була вражена цією смертю. І ми дивились одне на одного, анітрохи не соромлячись, бо думали не про себе, а про іншу людину, що лежала рядом, коло брички, про людину, на чолі в якої було вирізано фінкою червону зірку.

Мені здалося, що думки наші плинули одна в одну, збігаючись від слова до слова, і навіть коми сходилися у цих думках…Я простягнув руку і торкнувся її долоні, довгих, тонких пальців. Їй було, мабуть, важче, аніж мені. Вона не вміла миритися зі смертю. Наче дитина вона сподівалася на чудо — а що коли все зміниться, як у страшному сні, хлопчина з порізаним чолом встане, проведе долонею по обличчю, рани зникнуть, кров змиється, як під зливою.

Спочатку мені лячно було дивитися на неї, на чорну хустку, я немов чогось боявся і соромився, тримався на відстані, але ось тепер руки були разом, ми ступили назустріч одне одному, думки наші плинули дуже злагоджено. Ми залишилися самі в спорожнілому, витоптаному дворі, якщо не зважати на Абросимова. Він приїхав, щоб допомогти мені, і він допоміг.