— Я піду туди, в ліс, — сказав я Антоніні.— Недовго їм хазяйнувати!
Вона нічого не відповіла. Можливо, вона й справді була німа, як твердили в селі? Але чути вона чула. Дівчина заперечливо похитала головою, ніби закликаючи мене цього не робити, і очі в неї стали ще ширші від переляку. І я, плинучи за дивною єдиною течією наших думок, раптом збагнув: вона знає про бандитів більше за мене, вона знає і боїться.
Не абстрактний страх був у її очах. Вона ніби згадала щось, застерігала. Що вона могла знати? Де могла здибатися з ними? У мене всередині обірвалося щось, упало вниз, як міна, коли її кидаєш у чорний мінометний ствол, і моторошно стало від передчуття. А що коли вона, дурепа, забрела якось до лісу в пошуках чорниць або ожини і там наткнулася на них, на отих, що недавно дивилися на дорогу крізь вільшину, біліли плескатими обличчями серед смугастого плетива тіней і світла? У мене навіть руки затремтіли, коли я уявив, що могло статися в лісі.
Та її пальці, сильні, тонкі пальці, що звикли м’яти глину й працювати з ангобами, стиснули мою долоню, щоб вона не тремтіла, щоб я не думав більше про те, що могло здіятися в лісі на якій-небудь чорничній галянині. Потім вона відпустила мою долоню і пішла з двору не озираючись, пішла поволі й статечно, і така ж вона була тонка, беззахисна й аж наче не тутешня, не глухарська, і така сумна, що в мене все перевернулося всередині від кохання та жалю.
«От як воно бував, — подумав я і подивився на свою долоню, яку щойно тримали її пальці.— От як воно буває — поряд з тобою смерть і кров, та й попереду теж, вдається, добра мало, а до тебе раптом, як приступ болю, приходить несподіване кохання. Мабуть, це тому, що війна спресувала наше життя: година як рік, а рік як вік. І коли вже любов прийде, то зразу — не ріденькою водицею по крапельці.
І звідки вона взялася, Антоніна, чудо моє?»
— Ні в який УР я тобі йти не дозволяю, — сказав мені Гупан.
Ми сиділи в нашій хаті, в жарко натопленій кухні, їли яєчню, а Абросимов лежав у сінях на холоді. Це були начебто поминки. Гупан і двоє його міліціонерів-автоматників випили, їхні обличчя розчервонілись. Начальник райвідділу гнув алюмінієву саморобну ложку, він уже третю ложку доламував, але баба Серафима йому нічого не казала. Та й дідько з ними, з ложками, ми їх сотнями виливали з німецьких ящиків з-під мін… Гупан був чоловік дужий, він міг і кочергу зламати. Досить було йому зайти в хату, як одразу стало тісно, наче вогнетривку шафу внесли.
— Ні в який УР я тобі йти не дозволяю, — повторив начальник райвідділу. — З мене досить Абросимова. Годі самовільних геройств!
— Я не сам піду, — кинув я. — Зі мною будуть Глумський і Попеленко. Зброя в нас є.
— Яка зброя?
— А така, самі знаєте. Підходяща. Після війни здамо.
— Не відпускаю я тебе в УР, — повторив Гупан. — Досить з мене!
— Ну тоді дайте десяток «яструбків», — попросив я. — Ну хоч п’ятірко. Тільки досвідчених. Бандитів там небагато. Ми їх спіймаємо.
— Я знаю, скільки там бандитів, — сказав Гупан. — Чоловік десять на чолі з Горілим. Думаєш, ми такі темні? Там, де треба, кожен бандит на обліку в карточці.
— То чого ж ви їх не повиловлюєте? Чи карточки легше складати?
Гупан тільки крякнув, скоса зиркнувши на мене. Може, я для нього був таким самим недосвідченим, старанним підлітком, як для мене Абросимов?
Міліціонери байдужо слухали. Один із них порпався в круглому диску свого ППШ. У нього, мабуть, заїдала пружина. «Треба буде дати йому кілька ріжків, — подумав я. — Нащо він носить із собою важкі кругляки? В кишеню їх не покладеш, за халяву не засунеш».
— Він цікава постать, отой Горілий, — сказав Гупан, так, ніби між іншим. — Головатий! Це він запропонував абверу створити загін «під партизанів». Він і сам був у списках абверу… Дарма що вступив у загони УПА. Це, братику, стріляний горобець. Фашисти йому довіряли. Довірили йому з бойовиками навіть охорону транспортерів… Тих, що перевозили гроші… Та, видно, даремно довірили.
— Які гроші?
— Наші, радянські. Абвер в УРі мав таємні склади. Школа була для диверсантів. І гроші зберігалися. Мабуть, щоб забезпечувати агентуру. Або ще для якихось операцій. За нашими відомостями, не один мільйон вони держали на складі. Горілий із своїми поплічниками супроводжував останні бронетранспортери. Наші літаки їх підпалили. Тут, на околиці Глухарки. А Горілий уцілів.
Гупан повернувся до мене всім корпусом, так що аж табуретка затріщала. Око начальника райвідділу НКВС хитро блиснуло.
— Є відомості, що він обгорів при цьому. Так що його прізвисько цілком виправдалося зрештою… А коли врахувати, що після поранення в горло у бою з партизанами голосок у нього став писклявий, то нікуди він од нас не дінеться з такими відмітками! При всій своїй хитрості. Не втече! Так що ти марно не ризикуй!
— А ви хіба не ризикуєте? — спитав я. — Два чоловіка в охороні — це що, надійно, еге? Ще й кругляк заїдав. Кулемета не знайшлося в районі?
— Не заривайся, — сказав Гупан. — Грубіяниш.
— А я в «яструбки» не набивався. А вже коли взяли, то дайте повоювати.
— Дам, — мовив Гупан. Він повернувся до Серафими. — Бабусю, — промовив, — у кого вдався оцей твій байстрюк?
Не знав він баби. Досить її тільки піддрочити. Вона заледве встигла поставити на стіл другу сковорідку яєчні з шкварками, як її прорвало.
— Він байстрюк? — спитала Серафима. — Він не байстрюк… Він чортове поріддя. Він же мене всю нервеною зробив. Воювати він хоче! А щоб він свого кулемета проковтнув, як мені ця війна потрібна! Та й ви теж добрі,— несподівано закінчила баба. — Ви його взяли, як голубка, ласкою, а прийде час, виженете, як голуба, із свистом. Тільки з вас і толку, що галіфе широчезне, на три… вистачить.