Тривожний місяць вересень - Страница 32

Я кинувся до Абросимова. Він мов задрімав на м’якому сидінні коляски, схиливши голову на плече. Я бачив тільки вугласту, підстрижену під напівбокс потилицю. «Ох, навіщо він узяв цю підресорну райкомівську бричку, — подумав я, — краще б возом їхав і, хто його знає, може, проскочив би; їздять же цією дорогою мужики. А бричка відразу привернула увагу — бричка і його шкіряна курточка».

Я обійшов з другого боку коляску і трохи відхилив голову Абросимова. Білий комірець, випущений наверх піджака з широкими ватяними плечима, був увесь у крові. І на лобі в Абросимова була величезна рана з кров’ю, що вже запеклася і поруділа. Мені спершу здалося, що ця рана — вихідний отвір, але потім я догадався, яка це рана.

Рука в Абросимова була вже холодна, зовсім холодна, і на долоні темнів поріз. Я одвернувся й позирнув на селян, які з’юрмилися довкола. У жінок, як це завжди буває в таких випадках, на обличчях застиг вираз німого плачу. Здавалося, досить одного слова, жалісливого слова, і підніметься голосіння та лемент. Однак усі мовчали. Чоловіки дивилися похмуро, спідлоба.

Я присилував себе глянути на порізану долоню Абросимова. Так, виходить, він був ще живий, коли вони вирішували йому зірку на лобі. Він силкувався ухопитися за фінку. Цікаво, реготали вони чи робили свою справу мовчки? От сволота. Катюги. Фашисти і фашистські прислужники… Носили поліцейську форму. Підлабузнювалися перед усіма отими гаулейтерами, гебітскомісарами, комендантами… А тепер патякають про «вільну Україну»! Адже жоден катюга не назве себе катюгою або садистом. Йому хочеться стати під прапор. Прапор виправдує. Усе, мовляв, прощається людині під прапором. Тепер вони — націоналісти, борці за «незалежність», «волю». Але за натурою своєю вони карні злочинці. Мародери, садисти. Ось він, націоналізм. Погляньте на чоло цього хлопчини!..

— Пістолет лежав у бричці,— сказав Глумський.

Він подав мені ТТ. Губа в нього сіпалась, відкриваючи великі зуби, що випиналися вперед.

— Скільки ж воно йому було? — запитав він. — Шістнадцять?

Отже, пістолет вони покинули. Хотіли показати, що їм не потрібен той старий ТТ. Беріть, мовляв, стріляйте. В дулі не було нагару. Я вийняв з рукояті обойму — в ній жовтіли патрони. Абросимов не встиг зробити жодного пострілу. Мабуть, вони підскочили несподівано, адже спритні були хлопці, набили руку на лісовому розбої. А може, він не міг змусити себе вистрілити? Адже в них були звичайні людські обличчя… Може, просто злякався? Нічого дивного. У своєму першому бою, коли я побачив фашистів, справжніх, живих, розпалених, у розстебнутих кітелях, з роззявленими ротами — зуби блищали від слини, — я теж злякався. Але поряд були товариші. Вони виручили. Підтримали. А цей хлопчина опинився сам у найважчу хвилину життя.

І тут я збагнув, чому Абросимов рвався в Глухарку з отим своїм «планом допомоги в роботі» й «узагальненим досвідом». Він набивався в друзі! Як це я одразу не здогадався. Я був йому значно ближчий, аніж п’ятдесятирічний Гупан чи мовчазний, безсонноокий капітан-особист, який з усіма тримався так, що відчувалася дистанція. Я був з його покоління, всього на чотири роки старший, а проте встиг повоювати, і в моїй анкеті було перелічено всякі військові заслуги та медалі й відзначено роботу в розвідці… Отож Абросимов і придумав «план допомоги» та поїздку до Глухарки: йому треба було стати врівень зі мною, щоб заслужити право на дружбу. А я, дурень, нічого не зрозумів. Я поставився до нього легковажно, з погордою старшого. Дурень я, от дурень! Мені б відповісти йому — не приїжджай, не треба, краще я сам якось заскочу… А я що сказав? Здається, «катай» чи щось подібне до цього. Напевно, він образився і вирішив довести, що даремно я поставився до нього звисока.

— А плану, плану ніде немає! — сказав Попеленко. — Забрали. Що ж це буде, га?

Він дуже непокоївся, що тепер бандюги дізнаються про таємниці нашої стратегії. Які таємниці міг знати Абросимов?

Усі мовчки дивилися на бричку. Немов чекали чогось. Якби Абросимов був місцевий, жінки давно вже голосили б. Але він приїхав із райцентру на начальницькій підресореній бричці, це оддаляло його від Глухарки.

Натовп складався із сірих і темних жіночих хусток. Чоловіки, яких було небагато, загубилися на цьому тлі. Тільки білі голови сімдесятирічних близнюків Голенух світилася серед темно-сірого, мов свічки. І треба ж — обидва рівненько народилися і рівненько догоріли до старості. І це в наш вік…

Я чогось розізлився на мовчазних глухарчан.

— Ну, чого баньки повилуплювали? — крикнув я. — Не бачили бандитської роботи? Вони катують, бандюги, а ми собі мовчимо… Йому шістнадцять літ усього було, мати вчителька! І сестричка маленька… Він через вас поїхав, щоб від бандитів захищати… Хлопчисько, а не злякався!

Перша схлипнула Серафима, мов сірника у порох кинула, — жінки враз заголосили, чоловіки що міцніше стиснули зуби й пригнули голови. І мені неначе горло здавило, не вистачало повітря, защипало очі. Жінки примовляли своє одвічне: «Ой боже ж мій, боже, та на кого ж він матінку покинув, та як же тепер старенькій синочка в останню дорогу виряджати… та тільки вербичка тепер над ним буде хилитися цілий вік…» Я згадав худеньку вчительку-матір. Вона, мабуть, і не плакатиме, скам’яніє — та й усе.

— Ти ось що, Попеленко, — сказав я до свого підлеглого. — Треба негайно повідомити Гупана, в район.

Попеленко засопів і озирнувся. Там, серед натовпу, все його сімейство утворило щільно збите ядро: від трирічного Мишка до Василька Сопливого, власника безприцільної мінометної труби, усі поприходили. «Яструбок» почухав потилицю.