Тривожний місяць вересень - Страница 98

Коли світла вже стає досить, щоб проявити всю вершину, я бачу рештки траншей і бліндажів, розщеплені окоренки колод, що стирчать із землі, вирви, уже порослі травою. Коли точилися бої, не одну тонну металу вгатили в оцю висотку. Тільки криві деревцята й уціліли… Звичайно ж, пагорб помітний, як зуб у роті немовляти. Але кращої позиції для НП — спостережного пункту — в окрузі немає.

Обираю собі зручний окопчик край пагорба, під двома берізками. Обережно вивільняю сошки із тримача і встановлюю свій кулемет дулом до дороги. Виглядаю з трави. Піді мною, метрів за сто п’ятдесят, світліє серед темного ще лугу дорога на Ожин. Тут вона ніби розтрубом, розширюючись, спускається до річки. Шепіт долинає з верболозу, що росте коло кювету, ближче до горба. За дорогою уздовж річки чагарник тягнеться густими зеленими острівцями. На тому березі Інші — широка пляжна смуга. Позиція у мене чудова. Круговий огляд.

Перевіряю орієнтири, зони обстрілу. Дві гранати кладу перед собою на пісок. Тепер, щоб узяти висотку, їм потрібен буде щонайменше міномет. Нехай приправлять!

Ну, усе готове. Все гаразд. Хвилювання і страхи зникають, навіть біль трохи вщухає. Струна ходить у нозі не з такою люттю та злістю, як уночі. От тільки холод дошкуляє. Треба терпіти. Недовго лишилося.

Уже все довкола посвітліло. Видно розводдя від бистрої течії на річці. Світ оживає, нічна тиша розсіюється. Над головою у мене проноситься стриж. У бору покрикує сойка. Добре, що сойки не люблять жити коло річки, інакше я не зміг би так тихо піднятися на пагорб.

Дивні звуки долинають з-за бору. Немовби хто невміло й несміливо подув у флейту, наздогад перебираючи клапани. Звуки б’ються один об одного, дзвенять, дрижать, переливаються. Я завмираю, очікуючи чогось незвичайного, чарівного. Звуки голоснішають, стають гучніші й зависають над пагорбом, у мене над головою. Це сумні, незрозумілі, жалібні крики. І коли я збагнув, що воно, голоси вже танули за річкою. То полетіли на південь птахи — журавлі! Рано-рано знялися, вирушаючи у великий переліт, і клином пройшли над туманною землею.

Чи чула журавлів Антоніна? Краще не думати про це зараз. Краще не думати!

Унизу знову загомоніли. Здається, наче то добрі твої друзі отаборилися під пагорбом та й ведуть неквапливу розмову про сім’ю, про любов, про дітей, про прожиті роки, про риболовлю. Вони ніколи нікого не вішали, не вирізали зірок на лобі, не били ножем під ребра. Спустись — почастують чаєм, що пропахтів димком та вербовим листом, дадуть вудочку, наживку, візьмуть із собою рибу ловити… Спустися до них, Капелюх!

6.

Уже зовсім засвітало. Видно сиве вербове листя на кущах під пагорбом. Тепер я бачу дві шапки. Вони трохи похитуються. Звідти й долинає джеркотлива розмова. Де ж решта? Придивляюся, прислухаюсь. Що за чортовиння? З того боку, де бір, долинав пісня. Хтось іде й горланить у лісі.

За хвилину я розрізняю мотив «Галі молодої». Дві шапчини внизу пересунулися до краю чагарників. Завмерли, чекають.

Ой, ти Галю, Галю молодая,
Чом же ти не вмерла, як була малая?

А й справді, чому? Якби ти померла, у цього йолопа, позбавленого будь-якого слуху, не було б приводу горлати на весь ліс, накликати на себе біду. А може, чоловік навмисно кричить на все горло? Хоче попередити: мовляв, іду в своїх справах, нікого не займаю, і ви не займайте мене, головне ж, не застрельте ненароком.

Ось на дорозі, що спускається від соснового бору до річки, з’являється постать. Це кремезний, кряжистий чоловік у галіфе, жупані і смушевій шапці. Він не п’яний, не хитається, але кричить голосно. Мабуть, він уже давно виспівув свою «Галю», бо голос у нього сів, сипить, як зірваний паровозний свисток. І все-таки цей спотворений голос здається мені знайомим.

Коли я розрізняю пояс, яким підперезано жупан, жовту кривульку револьверної кобури на животі, важкий ланцюжок, я, звичайно, впізнаю співуна. Кріт! Але куди ж це він так бадьоро крокує? До Ожина? Може, його послав Глумський?

Назустріч Кротові з кущів виходять двоє. Доспівався! У бандитів «шмайсери» напоготові, лінива, сонна хода.

Я перевіряю, чи міцно увіткнуто сошки в землю. Якщо бандити візьмуться за Крота, мені доведеться передчасно братися до діла. Пальці ледь тремтять. Притискаю до плеча приклад і вільніше тримаю рукоятку. Ствол заспокоюється. Регулюю прицільну планку. Очі бачать іще добре. Набігає сльоза, але то нічого, МГ — не снайперська гвинтівка, він б’є густо.

Кріт дістав з кобури револьвера. Стволи «шмайсерів» піднімаються, я утираю сльозу й притуляюся підборіддям до прохолодного гладенького дерева. Так… Але Кріт відкидає револьвера за кювет! Відставив кулемет. Спостерігаю. Стволи «шмайсерів» знову опустилися. Двоє стають обабіч дороги, чекають, коли Кріт підійде зовсім близько.

Він розмахує руками, показує у напрямку Глухарки, звідки прийшов, щось пояснює. Говорить голосно. До мене долітають окремі слова: «Гроші»… «Брезент»… «Сховані». То це ж він розповідає про хитрість Глумського про схованих під брезентом «яструбків». Прийшов сюди виторгувати й свою пайку. Усе з’ясовується.

Кріт догадався, що бандити намагатимуться перехопити воза з грішми. Непомітно зник. І тепер продає секрети Глумського!

Бандюги ведуть Крота за дорогу, до великого зеленого острівця на березі річки. Там у них, очевидно, КП — командний пункт. Із верболозу виходять ще двоє з автоматами. Один з тих двох, у кубанці, у чоботях з високими, напуском, халявами, питає щось у Крота. Голос його звучить верескливо, на одноманітно високій ноті. Кріт відповідає, сипить. І знову починає показувати у напрямі Глухарки, він квапиться, немов боїться, що його не зрозуміють, розмахує руками.