Тривожний місяць вересень - Страница 97

Горілий із своїми бандюгами зачаїться десь поблизу, в чагарниках, щоб зустріти наших коло річки. Зручне місце для засідки. Уперед пройти ніяк, а підводу на піщаній дорозі швидко не розвернеш.

Щоправда, Горілий може перейти бродом на той берег та й напасти на «яструбків», коли вони виходитимуть із води. Це гірше. Це зовсім кепсько. Як мені перебратися через річку?

Шинеля холодить спину. Патрони бряжчать, як мідяки у пригорщі. Хочеться пити. Жую зубами вилогу шинелі, вичавлюю з неї воду. Вона тхне сукном, машиною. Який же той берег? Пісок. Велика положиста смуга піску. Там до війни влітку зупинялася газогенераторна «літучка». Шофер доливав воду, а пасажири загоряли на жовтому, прогрітому сонцем пляжі… Ріденькі кущики прибережної лози. Ліс — за півкілометра, де починається гатка. Берег відкритий, не дуже зручний для несподіваного нападу. Найімовірніше, Горілий причаїться біля пагорба.

Пагорб!.. Кулемет на такій висотці — цар і бог. Гранатою не дістанеш, автоматами не подавиш. Чи здогадається Горілий послати на висотку бодай одного автоматника?

Я кидаю березову милицю. Зараз вона мені вже не потрібна. Далі треба пробиратися безшелесно.

Повзу сухим піщаним кюветом. Тут не так помітно сліди, як на дорозі. Сподіватися, що дощ усе змиє, не можна. Дощ дрібненький, а світанок, можливо, вже дозрівав за обрієм, ось-ось зійде, як опара.

Кювет повен старої глиці. Вона впинається у пальці, у м’які долоні. Раз у раз зупиняюся. Тихо. Аби тільки на пагорбі нікого не було.

Шар глиці на дні кювету кінчається. Згори вже не падають важкі міцні краплини, що пахнуть хвоєю. Глухий гомін над головою зникає. Дорога зайшла у заплаву, в луки. Проповзаю кюветом, що круто спускається, ще трохи вниз. Його краї стали слизькі — глина. Незабаром я можу напитися.

Знову зупиняюся й слухаю. М’яко, ледве чутно шелестить у траві дощ.

Здається, я розрізняю, як шумить Інша. Брід: там мілко і течія швидка. Через той брід я переправлявся на сноповозці дідугана. Зовсім недавно.

Ледь-ледь просуваюся вперед. Ні, це не дзюрчання річки, то людський говір. Люди тихо перемовляються поміж собою. Бандити! Так, так, хто ж іще? Мені щастить! Немарно повз на пузі й стрибав по піщаній дорозі, наче городнє пугало. Вони на цьому березі, під пагорбом!

Будь обачний! У таку мокру безвітряну ніч звуки скачуть, як водомір по гладенькій воді. Я видираюся з кювету і, тягнучи МГ, беру праворуч від дороги. Повзу по високій траві. Це не отава, а весняна, присохла вже, заскляніла трава. Пропадає луг.

Обличчям натикаюся на тверді гострі стебла. Осока! Залишаю МГ і повзу трохи вперед. Так воно і є, ковбанька. Вода в ній чиста, холодна, пахне джерельною свіжістю. Забило дихання, не можу напитися досхочу, я кваплюсь, не маючи сили стримати себе, занурюю губи у воду та одразу ж і похлинаюсь. Кашель, здається, ладен розірвати легені!

Я аж ходором ходжу, затуляю рота долонею, душу себе. Тільки б не виказати себе Горілому, не викрити!

Відчуваю, як очі, налившись сльозами, вилазять із орбіт. Ось-ось вибухну, розлечусь на шматки.

Встигаю — уже в якихось конвульсіях — скинути з плеча сидір, натягнути на голову шинель і, впавши обличчям в осоку, відкашлююсь. Потім довго прислухаюся до ночі. Із очей котяться сльози задухи. Виявляється, можна вважати себе за бувалого солдата і припускатись отаких грубих помилок.

Спливає ніч. У ній відчувається якийсь рух світла. Ніде жодного просвіту, але темрява ледь-ледь злиняла, порідшала. Треба поспішати.

Повертаюся до МГ. Він тут, за три кроки. Але куди повзти? Поки я крутився біля ковбаньки, «загубив» Іншу. Стривай! Адже кулемет лежить у напрямку руху, стволом уперед. Він показує на пагорб.

Поволі видираюся по піску вгору. Контури пагорба ледь вимальовуються. Ніби матове скло, починає світліти небо.

Знизу долинає неголосна розмова. Така мирна, некваплива, приязна. Наче у пастухів, що нічлігують.

Нарешті — відчувається по легенькому ранковому вітерцю, що обвіває обличчя, — вершина! Тут ростуть невисокі берізки та сосонки. Про це догадуюсь в характерних дощових звуків, які весь час чую. Об берегове листя капельки стукають дрібно і лунко, а в сосновій, низько розташованій глиці шиплять, як у свіжому вогні.

Про всяк випадок дістаю ножа. Прислухаюся. Здається, на вершинці немає ані душі. Відповзаю трохи вбік, промацую, прослуховую увесь простір довкола, тримаючи ножа напоготові. Страх знову повертається. У рукопашній завжди страшно.

Здається, нема нікого. Порожньо! Дозволяю собі трохи полежати на землі. Головне зараз — не розслаблятись, не піддатися хибній думці, що мети досягнуто.

Спершу перебинтовую ногу. Пальці чужі, стирчать розчепірені, як сучки. Бинт поважчав, він мокрий від крові. Дістаю другий індпакет. Змінюю пов’язку, а очі склеплюються. Якщо дозволити собі, можна заснути враз, незважаючи на озноб та холод. Заснути, наче скам’яніти, з бинтам у руці.

Зав’язую бинт, намотую онучу. Од підніжжя пагорба долинає невиразний гомін. Дістаю із сидора німецький складаний шомпол, згвинчую його, прочищаю йоржиком ствол МГ, щоб не залишилось там землі.

Світає. Здається, немов дощові краплини самі наливаються світлом. Вони несуть на землю світло з-за хмар, де хазяйнує сонячне проміння.

Уже поблискує річка. На її тлі проступають силуети берізок і сосонок, що ростуть рядом. Тепер я бачу, які вони криві та миршаві. Їм тут холодно, незатишно, але вони вчепилися та й тримаються за висотку, як справжні солдати. А може, колись тут росли високі стрункі дерева, а їх позрізало снарядами?