Тривожний місяць вересень - Страница 78

Варвара обвела поглядом його руки, сутулі плечі, ремінь карабіна. В обличчя вона не наважилася глянути. Нічого приємного для неї в тому обличчі не було.

— Давайте олівець, — сказала Варвара.

— Пиши акуратно, рівно, — попередив я. — Усе точнісінько так, як і раніше.

Вона знову зиркнула на Глумського.

— Добре, — згодилася вона.

Я почав диктувати, а вона старанно, закусивши губу, виводила рівненькі рядки:

«Климаря вбито. Капелюх ночує в Антоніни. Семеренкова привезли пораненого. Потім помер. «Яструбкам» показав місце, де заховав гроші. Викопали два паперові мішки. Усе село бачило. Кажуть, пошлють по Сагайдачного підписувати акт. Потім повезуть у район. Про прибуття сил а Ожина не чути. Гроші охороняють «яструбки». Коли повезуть, напишу завтра. Твоя подруга Ясонька».

Наш план було схвалено остаточно, коли ми а Глумським стояли коло мазанки Семеренкових і похоронні голосіння долинали відразу з двох боків. Я бачив Антоніну. Вона заціпеніла над батьковим тілом. Не плакала навіть. Бліда, випростана; біля краєчків великого рота, що розтягнувся ниткою, застигли дві незнайомі мені зморщечки, два вертикальні рядки.

Вона тепер зосталася зовсім сирота. І старша сестра, я знав, уже не вернеться додому.

Глумський, уткнувши міцне підборіддя в комір сукняної куртки, ворушив щелепою. Ми мовчали. Кожен розумів, що коли зараз Горілому дати спокій, він, можливо, назавжди залишить ці місця. Ущухнуть нарешті постріли, перестане литися кров.

Та Глумський сказав:

— Треба добивати Горілого. Не буде нам спокою на землі.

Ми подалися до Варвари, взявши з собою і Попеленка. Було ясно, що бандюги, діставши від Варвари записку, постараються захопити гроші. До села, де організовано оборону, вони тепер не підуть — ждатимуть «транспорт» на шляху, в засідці. Але разом з нами непомітно, лісом, йтиме група бійців. Для цього мені треба буде вирушити по допомогу в райцентр. Я не мав сумніву, що Гупан, дізнавшись про все, виділить хоча б п’ять автоматників.

Ми кидали Горілому гачок з наживкою. Проте колишній поліцай зовсім не був дурною рибкою. Щоб зважитися на рішучі дії, він мав остаточно пересвідчитися, що ми знайшли гроші. Нас могла виручити тільки одна людина — Сагайдачний.

Я уважно прочитав Варварину записку. «Кажуть, пошлють по Сагайдачного підписувати акт. Потім повезуть у район…» Почерк нічим не відрізнявся від першої записки. Я надірвав на аркушику правий верхній ріжок.

— Прочитай, — сказав я. — Усе правильно? Повірять?

Вона прочитала. Промовила, косячись на Глумського.

— Усе правильно! А повірять чи не повірять — не знаю. Самі думайте.

Вона була розгублена. Розуміла, що, незважаючи на перевагу Горілого в силі, ми не боїмося, а викликаємо його. Хоч Варвара й не розуміла гри, яку ми затіяли, інтуїція підказала їй, що з нами треба рахуватися, як з реальною й стійкою владою. Ось чому, поміркувавши, вона запобігливо звернулася до Глумського:

— А може, цією запискою я вам дуже допоможу? Це врахують чи ні? Ви ж проти мене не маєте зла, ні?

5.

Попеленко виніс Гнатові ватянку. Записка, ретельно загорнута в прогумовану обгортку, лежала у потайному клапані.

Гнат надів ватянку, дістав дружнього штовхана в спину і, закинувши на плечі порожній мішок, подався з хати. На прощання він озирнувся, глянувши на Варвару, усміхнувся і заспівав одну із своїх безглуздих пісеньок. Він заквапився до УРу. Там на нього чекають «приятелі». Вони нагодують його в жарко натопленій землянці і, теж по-дружньому штовхнувши в спину, вирядять назад, у Глухарку. За спиною в дурника буде важкий мішок з лісовими трофеями. Саме такого Гната — «вони весілля відгуляли — а там уже було що пить» — зустрів я колись на старому Мишкільському шляху.

Мені й на думку не спадало тоді, як круто обернуться події.

— Залишіть мене з нею! — попросив я Глумського й Попеленка.

— Гаразд, — невдоволено буркнув голова, а Попеленко підморгнув мені. Мовляв, знаємо ваших.

Варвара відразу ж кокетливо поправила спідницю на колінах. Так поправила, що спідниця чомусь задралася вище, і коліна, ледь прикриті мишачим на колір сукном, стало видно зовсім.

Круглі, білі, мов антонівка, коліна. Обличчя їй спалахнуло надією. Може, я не забув давнє, може, прощу.

А мені треба було про дещо розпитати Варвару. Тепер, коли я не відчував залежності від неї, я сподівався, що зможу дізнатися правду, правду у Варвари, у якої щирість брехлива і брехня щира.

Для діла ця правда була непотрібна. Але я відчував, що піду звідси з якимось пробілом у мозку, якщо не дізнаюся.

— Слухай, Варваро, — спитав я, коли зачинилися двері. Вона вся так і подалася до мене. — Для чого ти це робила? Ти його любиш?

— Кого?

— Горілого, кого ж іще? Ти ж для нього старалася!

Якби вона його любила, усе стало б зрозуміло. Ну, кохання — сліпа пристрасть, куди тут дінешся! Он Марія полюбила мерзенного старого Мазепу… Навіщо мені все-таки треба було це знати? Мабуть, хотілося, щоб усе в житті стало ясно й обгрунтовано.

— Та як вам сказати, Іване Миколайовичу…

Чорні вії невинно стріпнулися, прикривши на мить синьо-фіолетові опуклі очі.

— Він, звичайно, нічого мужчина, Горілий… Але ж не в тому річ, Іване Миколайовичу!.. Він обіцяв забрати мене з собою, обіцяв життя. Пристойне. Як-то жінці у моєму віці після війни буде? Де вони, чоловіки? Ну, хата справна, хазяйство. А без чоловіка життя буде пусте. Сьогодні Валерик, а завтра хто? Як дітей заводити?

По-моєму, вона не брехала. Вона сповідала поважні, позитивні принципи життя. Знала собі ціну.