Тривожний місяць вересень - Страница 77

— Ай-ай-ай! — сказав він. — До чого ж ото жінка себе розпускає.

— Щасливий ти, Капелюх, — промовила Варвара. — Двічі смерть заходила, а ти живий! Недарма я тебе зразу виділила. Є в тобі те, за що жінки люблять, — везіння і кмітливість… Я тебе тоді просила — живи тут! Якби ти тут залишився, думаєш, я цим займалася б?

Я дивився на неї — обличчя таке невинне й щире, голос звучить проникливо. Ну хто її розбере, оцю жіночу душу? Може, вона не відає, що чинить? Як дитина, проходить мимо смерті, не розуміючи її суті, не замислюючись, якщо навіть сама винна?

У записці ланцюжок слів:

«Климаря вбито. Капелюх ночує в Антоніни. Семеренкова привезли мертвого. Завод зруйновано. Люди нарікають. «Яструбки» всі ті самі. Про прибуття сил з Ожина не чути. Глумському дали гвинтівку. Прошу, не чіпай матросика Кривенду. Скоро піде з відпустки. І так матір ховав. Коли нарешті виконаєш обіцяне? Напиши. Чекаю. Подруга твоя Ясонька».

Такий був телеграфний текст.

4.

Я уважно роздивився записку: простий блокнотний аркушик, в клітку, слова вписані рівно, по ранжиру, правий верхній ріжок надірваний.

Гнат, побачивши, що Варвара притихла, заспокоївся в своєму кутку. Він заходився наспівувати щось, чекаючи, коли ми, нарешті, повернемо йому ватянку й відпустимо в ліс.

Я дав почитати записку Глумському, потім Попеленкові. «Яструбок» читав довго, по складах, ворушив товстими губами, морщив лоба.

— Складно, — промовив він і здивовано похитав головою, повторюючи в думці ім’я «Ясонька».

Гарні імена дають коханим на Україні, нічого не скажеш.

— Ви писали? — спитав я Варвару.

— А я і не відмагаюсь, — відповіла вона й не одвела очей. — Навіщо марно брехати?

— Так…

Треба було б скласти протокол, акт, чи що, але я не знав, як писати офіційні папери. Та й часу не було.

— Про Абросимова теж ви написали?

— Якого Абросимова?

— Про якого Попеленко тоді розказував. Комсомолець! З району їхав.

— А… Я писала. Так я ж не думала, що вийде… З отим… як ви його називаєте?

От воно як: і прізвище жертви вже забула.

— Де блокнот?

— Який блокнот?

— Звідки сторінки вириваєте.

— А-а… Що це ви надумали? Отакої!

Вона обвела всіх нас трьох кокетливим поглядом. Голос у неї звучав ніжно, майже вуркотливо. Невже вона справді не тямила, що накоїла?

— Ти, Варваро, кажи мерщій, де блокнот, — втрутився Попеленко. — А то почну зараз ритися, весь порядок тобі порушу, ти ж знаєш, я незграбний.

Він був психолог, Попеленко. Варвара глянула на його короткопалі шкарубкі руки в курчатах і саднах, з невідмитими слідами сажі. Страшно було подумати, на що може перетворитися чистенька хата, якщо Попеленко заходиться в ній хазяйнувати.

— Візьми під периною, — мовила Варвара. — Тільки не рийся — він у ногах.

Попеленко зник у спальні й одразу ж повернувся з блокнотом. То був довоєнний блокнотик, величезна цінність, як на теперішні часи. На обкладинці — парашутист. Десятків зо два аркушиків було вирвано, від них лишилися тільки корінці.

Попеленко приніс недогризок олівця, він уже нагледів його під мереживною накидочкою на етажерці. Я перевірив олівець, почеркавши ним у блокноті. Так, саме цим олівцем було написано акуратні рядки. Вирвав із блокнота ще один аркушик.

— Сідайте й пишіть.

Варвара одвернулася.

— Отакої! Ніякої брехні я не писатиму. Мені самій перепаде. Горілий брехні не прощає.

— Сідайте й пишіть!

— Ні!

Горілий залишався для неї найсильнішою й найзначнішою постаттю в окрузі. Може, так воно й було.

— Пишіть.

— Ні-і,— спокійно відповіла вона. — Я через це життя можу позбутися.

Вона сиділа, акуратно стуливши чоботи, суконна спідниця відкривала повні круглі коліна, груди високо здіймали рядочок гудзиків на жакеті. Вродлива вона була, Варвара. Я глянув на Глумського й Попеленка. «Яструбок» вробив ледве помітний рух прикладом: мовляв, якщо разок дати в спину, що вийде? Я посварився на нього кулаком.

Гнат наспівував у своєму кутку: «Ось він ходить до неї, ось він ходить до неї, та все в клуню, там, де сіно…»

Глумський раптом заворушився, закректав.

— Значить, так, — промовив він. — Якщо ти не напишеш, я тебе пристрелю мов скаженого собаку, та й годі.

Варвара різко повернулася до нього. У Глумського були очі-щілинки, щелепа випнулася вперед і одвисла, оголяючи зуби, він зовсім зсутулився від своїх нелегких дум, став як горбань.

Усі знали, Глумський слів на вітер не кидав, а те, що сказав, зробить, навіть якщо воно йому на шкоду. Це була не пуста погроза. Надто багато стояло в очах-щілинках. Він надивився сьогодні на зруйнований заводик, на Семеренкова, Кривендиху. Вія багато на що надивився відтоді, як німці прошили автоматними чергами його сина.

— Цебто як пристрелите? — Варвара розгублено глянула на мене. З очей у неї зникла поволока, матовий сливовий наліт. І гудзики на жакеті заходили ходором. — Цього не можна. За законом не має він ніякого права… Скажіть йому, Іване Миколайовичу!

Глумський дивився повз нас. Одна рука з широкою червоною долонею звисала майже до підлоги, друга підтримувала карабін.

— За законом, звичайно, не належить, — пояснив я. — Проте допильнувати я не можу, попереджаю!

І це була чистісінька правда. Я не міг боротися з Горілим і одночасно охороняти Варвару.

— Ви ж голова, — спробувала Варвара урезонити Глумського. — Ви ж відповідатимете!

— Коли спитають — відповім, — одказав Глумський. — А пристрелю тебе сьогодні ж.