Тривожний місяць вересень - Страница 64

Сагайдачний зітхнув. Немов прошелестіли сторінки розгорнутої книжки.

— Ех, Іване Миколайовичу! Ти все-таки намагаєшся зробити з мене інформатора! Я сказав найважливіше. Забирай її і їдь. Щось вони затівають…

— У Горілого сліди опіків на обличчі? Який він на вигляд? Як говорить?

— У нього хворобливо високий голос. Ліва щока обпалена — око немовби стягнуте донизу. Досить? Облиш надію перемогти Горілого. Твоє життя мені не байдуже. Коли постарієш, збагнеш, що значить знайти споріднену душу в людському океані. Їдь звідси! Ти ж можеш послатися на хворобу, поранення, — правда?

— Як мені їх спіймати? — спитав я. — Отих бандитів. Скажіть!

Він замовк.

— Дякую, Мироне Олеговичу, й на тому…

Він знову зітхнув.

— «Сі ля женес саве, е сі ля вієс пуве», — сказав він. І переклав: — «Якби молодість знала, якби старість могла!..» І нічого, очевидно, тут не вдієш.

Я провів його за городи і довго стояв, слухаючи, як поскрипують втулки. Ніч була тепла, тільки з лісового краю, звідки долинав скрип, тягло часом сирістю й прохолодою. Лебідь летів над Поліссям, витягнувши довгу шию, яскраво світилася Вега. Туди, під зорі, і поїхала скрипуча двоколка Сагайдачного.

Поступово скрип затих, ліси поглинули тарадайку. Чумацький Шлях поволі розвертався над землею, і Ківш починав хилитися до обрію. Погасло світло каганців у дворі в Кривендихи. Біла хмара куряви розчинилася в темряві.

Отже, їх шестеро, не рахуючи Климаря. Усе, що повідомив Гупан, підтверджувалося. І ватажок зграї, Горілий, чоловік з хворобливо високим голосом, веде якусь велику гру. У цій грі замішаний Семеренків…

Дівчата, що поверталися з гулянки, проспівали голосно й не в лад «Хмарку». Над теплим, нагрітим за день паровим полем сходив місяць. Багряний краєчок мерехтів у мареві, наче язик полум’я.

Гаразд, сказав я собі. Нехай я пішак у цій грі, яку затіяв Горілий. Зате я знаю твердо: треба вберегти Антоніну. Їй загрожує небезпека. Я повинен бути поряд.

9.

У дворі в нас хрипів Буркан. Климар покинув свого друга нгапризволяще. Напевне, сподівався, що той перерве мотузка й побіжить за ним. Але Буркан заплутався за приставлену до хліва драбину і тепер харчав у нашийнику, як у зашморгу. У місячному сяйві його вибалушені очі блищали, наче скляні кульки, з вишкірених зубів текла слина.

— Гаразд, біжи шукай хазяїна, — сказав я, розрізаючи мотузка. — Біжи, бандитський псюго.

Але у капловухого Буркана не було сили. Вивільнившись із нашийника-зашморга, він ліг на бік. Ребра йому здіймалися.

Місяць уже піднявся над хлівом. Зорі поблякли, пахло резедою, що росла в квітничку попід вікнами.

Прошло так много дней, но вдруг забытый вечер…—

тоненько, з підвиванням проспівали коло хвіртки. То поверталася баба Серафима. Слухом вона ніколи не відзначалася, але пам’ять мала добру. Романс вона запам’ятала.

— Бабцю! — озвався я до неї.— Як справи?

Вона видавалася зовсім маленькою, можливо, через довгу тінь, що тяглася за нею й сягала тину, переламуючись на ньому.

— Три фунти ковбаси однесла на гулянку, онучку, — сказала Серафима. — Та два фунти сала… Сама зважила! Думаєш, хто спасибі сказав? Та дві хлібини! А майбутній родич, Семеренків, кум, утік, навіть не почоломкався на прощання! От народ… Де вій, той кум, горшкороб?

— Сам хотів би знати, — сказав я. — Дайте мені півфунта тельбухів, котрі гірші.

Вона принесла миску. Буркан пожвавішав.

— Ото ще, — псів підгодовувати, — пробурчала баба. — Та ще того душогуба…

— Бабцю Серафимо, — мовив я. — Ви постеліть собі сьогодні на сіні, в хліві. Я вдома не ночуватиму.

— Ну й не ночуй, — відповіла баба. — Може, до Варвари зібрався? Так там морячок. А коли до Антоніни, то Семеренків, дарма що криворукий, останню печінку тобі одіб’е. Він в Антоніні душі не чує.

Баба після кількох чарок була настроєна задерикувато. По-бойовому.

— Бабцю, — промовив я і, підвівшись із землі, став поруч із нею, зазирнув у вічі. Вони глибоко потонули в тіні підлоб’я, маленькі бабусині очі.— Сьогодні вночі всяке може статися. Наприклад, гранату кинуть у вікно. Отож постеліть краще у хліві.

Вона закліпала очима — збагнула нарешті. Коли я, накинувши шинель, пішов з двору, Буркан звівся на ноги й рушив услід, кволо махаючи хвостом.

— Ти ж гляди! — гукнула баба. — Не дуже сунься, не всякому рилу на ярмарок поспішати, без нього торг відбудеться.

Вона ледь схлипнула посеред тієї прощальної мови, але стрималася, закінчила бадьоро. Звикала баба Серафима до моєї нової професії.

— Ну, як, Попеленко? — спитав я.

Він стояв недалеко від гончаревої хати, наїжившись, як сільповський сторож, притискав автомат обома руками до грудей. Дедалі яскравіше і настирливіше світив місяць, різкіше окреслювалися тіні. Тополі у дворі в Семеренкових шелестіли шорстким листям. Ледве жовтіли вікна.

— Та справи нічого, — буркнув Попеленко. — Пильную. Антоніна у хаті. Куди вона дінеться?

Він явно був невдоволений завданням, вважав його примхою начальства. Дівчат охороняти — до чого, мовляв, дожив.

— Як рука, Попеленко?

— Та нічого… Свербить!

— Тривожні в нас ночі!

— Куди вже тривожніше… Ані тобі вдень відіспатися, ані вночі похропти.

— Правильно… Після війни відхропимо за все, що недоспали.

— На Гавриловому горбі? — запитав Попеленко.

Співчутливий тон ніяк не годився для розмови з моїм підлеглим.

— А ми з тобою не втримаємо села, коли Горілий наскочить, еге ж, Попеленко? — сказав я. — У нього шість чоловік під командою.