Тривожний місяць вересень - Страница 63

— Чому?

— Безпосередності. І твоєму почуттю до тієї дівчини. Ти нічого не казав мені про неї! Але… Я маю слушність?

Пластинку перевернули, і Шульженко кинула в натовп свою грайливу «Ягоду». Тут навіть сиві Голенухи вийшли в коло притупуючи, бо це був таки танець, а не якийсь там незрозумілий фокстрот чи бостон. Знялася курява, наче рота пішла у маршовий кидок, і ми з Сагайдачним відступили за тин. Тут було темно, хоч легенька гра світла і мерехтливих тіней сягала й сюди, гостро дихнуло запашним тютюнцем, що розкрив уночі свої квіти. І зразу ж проступили зорі.

Сагайдачний підвів до неба скельця пенсне.

— «Спостерігай переміщення зірок, ніби воно веде тебе за собою. Уважно розмірковуй про перехід стихій однієї в другу…» Так, еге?

— Ренар? — не втримався я.

— Ні, Марк Аврелій… А дочка у гончаря Семеренкова справді чудова. В ній є істинна врода, античного зразка. Трапляється ж таке у наших богом забутих селах!

Ягода-года-года-года моя, ягода-года, ягода-года…

Мені ця пісня не подобалася. Здавалося, співає її бувала, спритна молодиця, схожа на Варвару, яка свого не пропустить.

— Пам’ятаєш нашу розмову про кохання? — спитав Сагайдачний.

Він хотів повернути наші стосунки у давне добре річище, коли ми розмовляли про все на світі.

— Пам’ятаєш? Так от, не втрачай цієї дівчини. Повір чуттю старої людини: зустріч із нею — рідкісне щастя. Може, на все життя… Порівняно з цим усі твої клопоти й тривоги — дрібниці. Забирай її і їдь кудись. Повір, я бачу глибше й далі… Я дивлюся он з тієї,— він показав очима на зірки, — височини. Довірся моїй пораді!

Я й сам щойно думав про це. Облишити все к бісу. Піти до неї, до Антоніни. Однак тепер, коли моє бажання втілилося в чітку пораду Сагайдачного, я чомусь спротивився їй. Несподівано побачив суть такого вчинку. Дезертирську суть.

Зорі горіли над нами. За тином тупотіли пари. Курява знімалася аж до неба, холодна вічність змикалася з жарким диханням людей. Ні, я не вмів дивитися на землю з тієї височини. Спокійно і розважливо.

— Може, для вас вона «античний зразок», — промовив я, згадуючи, як несміливо стояла Антоніна біля Кривендишиної хвіртки, така тоненька й беззахисна. — А знаєте, що у неї на очах бандити згвалтували сестру? Що відтоді вона не розмовляє з людьми? Два дні тому вони хлопця вбили, Абросимова. Він хотів мені допомогти!.. Ви заздрите, а мене моя молодість не влаштовує… Був би я досвідченіший, я, можливо, діяв би розумніше, краще.

Він крякнув і зняв пенсне. У блідому відсвіті, що падав од стіни мазанки, я побачив його обличчя. Без пенсне то було обличчя звичайного лисого дідуся, немічного, сухенького, у якого свої складні стосунки із життям… Пенсне надавало йому невразливого вигляду.

— Голубчику, — мовив він. — Бери її і їдь кудись негайно. Хоч зараз. Климар повів Семеренкова, і ти це знаєш. Вона сама. Бери і їдь. Хочеш, я дам свою тарадайку з Лисухою? Доберетесь до Києва — влаштуєтесь. Поступите вчитися. Може, вам пощастить. У вас буде щасливе, мирне, спокійне життя.

— Не доїдемо, — сказав я. — Дорогу перекрито. Учора Попеленко вернувся поранений. Та хіба ж у цьому річ? Я повинен бути тут, ось що.

Він зітхнув. І пенсне знову бабкою вмостилося на його носі, м’які лапки-затискачі прикрили дві темні ямочки на переніссі. Зразу ж сховалися підсліпуваті старечі очиці, і він уже міг дивитися на світ як крізь танковий триплекс, відчуваючи себе невразливим.

— Так, — сказав він. — Так. Усе змінюється, не змінюються тільки люди. Її я теж просив виїхати, але вона була вчителька й сказала: «Не можу…» А потім ми не встигли в місто, до лікарів!

Я згадав фотографію на полиці стелажа. Він постарів, а вона, учителька в крислатому капелюшку, залишалася молода; він дивився на все з висоти віку, а вона й досі зберігала право на помилки.

— Проведи мене! — попросив Сагайдачний.

Поки село було захоплене гулянкою — неначе біс прокинувся в людях, діяльний і коротковічний біс розваги, — я допоміг Сагайдачному запрягти Лисуху.

— Останьтесь, — сказав. — Переночуєте. Небезпечно уночі…

— Мені?

Він засміявся. Дрібненько так, несподівано дзвінко: здавалося, то скельця пенсне брязкотять одне об одне у пітьмі.

— Голубчику, мій авторитет серед воюючих сторін досить великий… А от у вас небезпечно, — сказав він тихо, нахилившись до мене з тарадайки. — Гадаю, що не зраджу свого правила, якщо попереджу… До мене приходили люди Горілого. — Сагайдачний узяв мене за руку. Пальці були тонкі, тверді й холодні. Наче ящірка стиснула зап’ястя кігтиками. — їх цікавило, чи не збереглись у мене від старих часів золоті речі. Боже мій, до мене вже багато разів приходили з таким запитанням… Думаєш, ці хотіли пограбувати? Ні, вони пропонували продати. За будь-яку ціну. І вони не блефували, я зрозумів. Вся їхня операція стосується Семеренкова. Один із них сказав: «Гончар сьогодні буде тут». Другий завважив: «І молодша». — «Молодша напослідок», — така була відповідь. Тепер розумієш, чому я раджу виїхати разом із молодшою Семеренковою? Їй загрожує небезпека.

— А що все це означає? — запитав я. — Відносно золота.

Він випустив мою руку. Оглядівся, прислухався — блиснули скельця пенсне.

— Коли люди скуповують золото, — прошепотів Сагайдачний, — це означав, що вони збираються накивати п’ятами. Так було в усі бурхливі часи.

— Скільки їх?

Картуз похитався з боку на бік.

— Шестеро. Не рахуючи Климаря.

— Горілий був? Який він на вигляд?