Тривожний місяць вересень - Страница 20

Він зам'явся.

— Відповідай.

— Гнат носить.

— Не бреши.

— Собаки брешуть!.. Гнат, кажу… Я його навчив. Що ж тут важкого? Тут і мавпу навчиш.

Он у чім річ. Кріт догадався, який зиск можна мати з сільського дурника. Гнат не розумів риску. Йому, либонь, навіть було до вподоби відбивати зубилом жовті обідки із снарядних чушок. Він шукав снаряди, як гриби. Шматок хліба чи одна-дві цибулини здавалися йому царською винагородою.

— Чи ж багато треба для заводу міді?

— Та ні… Поки що фунтів чотири в день.

Це означало, що Гнат відбивав обідки з півсотні снарядів. Детонатори він, звичайно, не відкручував. Справді, дурням щастить!

— Кулі він теж приносить?

— Приносить. На глазур іде близько десяти фунтів.

Кріт ставав балакучіший: побоювався, що я можузабрати в нього Гната. Звичайно ж, дурник давав йому великий зиск.

— Куди ходить Гнат? — спитав я.

— Мені яке діло, — коваль знизав плечима.

— Куди ходить Гнат?

— Думаю, в УР ходить…

— Не боїться?

— А чого йому боятися?

Отже, я дізнався, хто регулярно буває в УРі, але від гарного плану, що визрів, коли я йшов до Крота, й сліду не лишилося. Гнат!.. Нема нічого дивного, що бандити не чіпають цього чоловіка: він для них зовсім безпечний. Він не може нікому пояснити, де був і кого бачив. Він весь час сміється. Він сміється, коли слід плакати. Можливо, весь світ видається йому кімнатою сміху.

— Це я йому дав таке завдання, щоб підтримати дурня, — квапливо пояснив Кріт. — Треба ж йому чимось харчуватися…

— Ну, гаразд, — мовив я. — Усе ясно з цією справою.

— Я скажу своїй старій, у мене кров'яночка, пляшка знайдеться, підобідаємо.

Він уже підлещувався. Дуже боявся, що втратить дурника Гната.

— Як у нас кажуть, найкраща риба — свиняча ковбаса! — мовив Кріт.

Найдивовижніше було те, що його обличчя, як і раніше, залишалося непроникливе і незворушне. Він навіть не робив спроби усміхнутися. Він просто манив мене пальцем з-за фартуха, немов із-за фортечного муру. Він обіцяв насолоду. Але його обличчя ясно промовляло, що найкращим виходом була б розтоплена смола.

— Слухай, Кріт, — мовив я. — А коли ти кабана заколов?

— А хіба що? Що я обсмалив?.. Ну, то пусте.

Той, хто заколов кабана, повинен був скласти про це акт, зібрати щетину і здати державі. Обсмалювання кабана вважалося порушенням. Але це не обходило «яструбків».

— Ти Штебльонка в гості запрошував? — запитав я.

— Та не в гості… Просив колієві допомогти. Кабан у мене пудів на п’ять був, так я й гукнув колія. А хіба, що?

— Та так. А куди Штебльонок пішов від тебе?

— А дідько його знає… Чудний! Поздоровкався, а потім ні сіло ні впало зірвався з місця. Як скажений!

— А що з ним сталося все-таки?

— Та нічого не сталося… Навіть від чарки відмовився!

І я пішов собі з Панського згарища. До війни згарище було темним і густим гаєм, цілим континентом. Виявилося, що це невеличкий клаптик чагарника метрів за сто від села. Край чагарника, як грибок, маленька, непоказна кузня, а в кузні — Кріт. Ніякий не злий чаклун, а звичайнісінький пройдисвіт і куркуль з деяким індустріальним ухилом.

От і все, про що я довідався. Ех, Капелюх, розвідник!

11.

Увечері я надів френч з накладними кишенями, майже новий — тільки ліва нагрудна кишеня, напроти серця, була понівечена багнетом. На щастя, російським чотиригранним багнетом. Дірки від цього багнета на одязі, звичайно, залатувати легко, куди легше, ніж розрізи від німецьких тесаків. Сліду не залишається. У Глухарці розумілися на німецькому військовому одязі. Ніхто не вбачав нічого ганебного в тому, щоб роздягти мертвяка. Живі окупанти не хотіли платити за збитки, платили мертві. Це була тільки незначна міра відшкодування втрат. Баба Серафима теж роздобула десь френч, підштопала дірочку і попришивала червоноармійські залізні ґудзики із зіркою замість німецьких дюралевих шерехатих з віспяними вічками.

Я зроду не одягнув би цього френча, що пахнув чужиною, але моя гімнастерка, бавовнянка, тричі «бе-у», так потерлася, що в деяких місцях стала біла і прозора, наче марля, — отож не годилася для вечірніх візитів.

Баба відразу зметикувала, що я зібрався до Варвари, досить було мені тільки дзвякнути медалями, які я відчіплював од гімнастерки. Мені страшенно не хотілося йти до Варвари. Але треба було. Я не мав сумніву, що Варвара скаже правду. Адже не може жінка збрехати чоловікові, якого вона проводжала о другій годині ночі! Як вона може збрехати, коли була в самій лише накинутій на сорочку жакетці, коли, натискаючи на клямку, шепотіла такі ласкаві, такі палкі слова? Нехай інші бояться і виляють, нехай інші відводять очі, але ця жінка скаже правду і допоможе… А мені вкрай потрібна була її допомога!..

Надіваючи френч з медалями, я відчував себе пройдисвітом, хитрим, безсоромним експлуататором жіночої душі, донжуаном! Сам себе лаючи, я приміряв перед уламком дзеркала сержантського, зразка сорок першого року, кашкетика з великим квадратним козирком.

— Іди, іди, — сказала мені на прощання баба. — Іди, шелихвосте! Кидаєш мене на Івана-пісного! Весь у матір, та була теж гуляща, бісова пекотка!

12.

…Хата була у Варвари напрочуд гарна. Подейкували, що майор, командир саперного батальйону, який споруджував під Глухаркою гатки під час воєнних дій, дав Варварі під її команду аж цілий взвод. Так, Варвара ніколи не забувала про господарство. І хоч скільки б не співали пісень у її домі, скільки б не пили самогону і хто б не пив, односельчани з повагою говорили, що Варвара «знає собі ціну».