Тривожний місяць вересень - Страница 19

Тільки один район міг би забезпечувати наш заводик — УР! Страшний, оповитий забобонами та містичними історіями. У підземних казематах, у бліндажах та в окопах залишалося чимало воєнних припасів. Але хто наважився б регулярно ходити туди? Невже Кріт добув собі «перепустку» в УР?

Кузня стояла трохи на відшибі од села, на Панському згарищі, густо порослому вільшиною, верболозом, будяками, усякою рослинною всячиною. За давніх часів був тут панський будинок, його спалили, а на місці зруйнованого житла, як відомо, ніщо путнє не росте. Глухарчани не любили, коли діти гралися на Панському згарищі: там, об'їдаючись чорними ягодами пасльону, вони могли скуштувати й блекоти. Коли в Глухарці вмирав своєю смертю не старий ще чоловік, жінки казали: «Не інакше жінка на Панське згарище ходила». І згадували, звичайно, пісню про бідного Гриця.

Край згарища, на міцному бутовому фундаменті одного з флігельків, і поставили кузню. До війни, дітьми, ми часто бігали до її стін, щоб поритися в металоломі, який туди звозили. Іноді щастило знайти дірчасте сидіння від сіялки, на якому сидіти було зручно, мов на долоні велетня, або штурвал від механічного плуга.

Траплялося, що із кузні вискакував чорний, закіптюжений Кріт, викликаючи у нас захоплення і жах. Ми вважали його за чаклуна й дратували при найпершій нагоді; Кріт був злий, скупий, боявся, що ми порозкрадаємо залізяччя, і шпурляв у нас уламками цегли.

І ось я знову підходив до кузні, відчував знайомий запах бузини, чортополоху і гарячої металевої окалини, за плечима в мене був карабін № 1624968. І Панське згарище стало за ці роки менше, і кузня мовби зіщулилась.

Кремезний, головатий Кріт орудував біля наковальні, а допомагала йому, роздуваючи міхи й притримуючи кліщами заготовки, дружина, — замурзана й затуркана, нічим не примітна істота. У коваля було двоє синів-підлітків, і вони могли б стати йому кращими помічниками, ніж дружина, але вони з намови батька подалися в мішечники. Сам Кріт ніколи не називав синів мішечниками, а поважно казав: «Чумаки».

Коваль, побачивши мене в дверях, стукав і далі невеликим молотком, клепаючи вже захололу косу. Дружина, зігнувшись, поралася біля горна. У кузні було напівтемно. Світилося тільки маленьке віконце під стелею та горно. Я трохи почекав, але у мене не було бажання церемонитися з Кротом. Я добре пам'ятав, як уламок цеглини, яким він пошпурив, коли ми розбігалися від купи металолому, обірвав мені вухо й зламав товсту вільшану гілку. Багато що можна простити людині, але якщо вона ненавидить дітей, нічого шукати в ній якихось прихованих достоїнств.

Він довго клепав би свою косу, якби я не підійшов та не відсунув її прикладом карабіна. Тоді він перервав роботу.

— А, Капелюх, — мовив він до мене. — У мене очі стали слабі від гарячої роботи… Сідай, — він показав на якийсь леміш, умоститися на який могла б тільки людина із залізним задом.

— Дякую. — Я присунув до себе ослінчик, що стояв у кутку кузні біля невеликого стола. — Сам сідай.

Коваль глянув на леміш.

— Вийдімо, — сказав він. — Курно!

Я звернув увагу, що серед усякого ковальського начиння: важких сокир для рубання металу, зубил, противнів, пробійників — лежали й клепані саморобні тиглі, і на одному з них було видно свинець, що припікся смугами.

— Чого тобі? — спитав Кріт, прихилившись до конов'язі.

Як би він зустрів поліцая, що так само, як і я, з гвинтівкою з'явився б до нього, коли тут хазяйнували гітлерівці? Мабуть, він, Кріт, подумав би про те, щоб лишилися цілі власні ребра. З владою, яка покликана тебе захищати, можна дозволити собі грубість, усе з рук зійде. І я знов подумав про Закон, який диктував мені свою волю. Я ніяк не міг дозволити собі використати перевагу, яку давала мені зброя і влада, щоб пригнобити й принизити людину, навіть коли та трималася зухвало.

Кріт чекав. Чорний, цупкий брезентовий фартух прикривав його, як щит. До цього чоловіка не підступишся.

— Ти постачаєш свинець і мідь на гончарню? — спитав я.

— Я, — сказав Кріт. — Та й окалину вони беруть.

— Із куль плавиш, із обідків?

Він кивнув. З кузні долинали хрип і вищання працюючих міхів.

— Не роздувай марно, не роздувай, дурепо! — гримнув Кріт, прохиливши двері. І сердито повернувся до мене: — А хіба що?

— Де ти усе це береш?

— А кому яке діло? — спитав він, переступаючи з ноги на ногу.

— Є діло!

— «Яструбки» у нас довго не держаться, — промовив коваль. — Я, Капелюх, на твоєму місці відмовився б од цієї роботи. Пайок маленький, а риск великий. Можна посунутися, як пес із соломи.

Він хотів розізлити мене, щоб я розпалився, а він спостерігав би з-за брезентового щита. Адже я був тим хлопчаком, котрий щодуху тікав з Панського згарища, ледь забачивши пропалений фартух. І чого це у книжках ковалі завжди благородні люди?

— Слухай, Кріт, — сказав я. — Я можу тобі багато неприємностей заподіяти. Ти вже мені повір!

Те, що він намагався розізлити мене, насторожувало.

Кріт придивлявся до мене. Атож, це я драпав із згарища, але відтоді збігло багато часу, а головне, два з половиною останніх роки я був на передовій, у Дубова. «Язики», яких ми приводили з того боку, розуміли Дубова без слів. Перед ним вони завжди чомусь виливали душу, досить йому було тільки подивитися. Гай-гай, таких висот я не досяг. Та дечого навчився. І тепер Кріт міркував.

— Користуватися військовим добром не заборонено, — промовив він. — Усе одно згниє.

— Звідки носиш?

— Мені носити ніколи.

— Хто ж тоді? І звідки?