Тривожний місяць вересень - Страница 17

Я бачив на крузі посудину! Найдивовижніше було те, що посудина стояла на місці й росла… Пальці вирощували її, немов якусь квітку. Усе це тривало кілька хвилин. Я стояв затамувавши подих, забувши геть про все. І от уже тонкошиїй, стрункий глечик вогко сяяв на крузі, що вертівся. Чудо витворилося…

Проте Семеренків, як видно, був чимось невдоволений. Він ще дужче розкрутив круг. Рухи пальців стали зовсім невловимі. Ось трошки потоншала шийка, крутішими стали боки глечика, що своєю формою нагадували жіночі стегна. Потім Семеренків відхилився в сторону, розглядаючи свій витвір, пригальмував, знову розігнав круг, і боки глечика потяглися вгору, повужчали; посудина набувала видовжених дівочих форм, тепер вона здавалася легесенькою і тендітною. Тонка шийка-талія нараз розквітла устям, що різко випрямлялося вгору, і в ньому привиділася мені пряма й ніжна вугластість дівочих плечей.

Усе. Ще два-три прискорення та сповільнення круга, ковзки пальців по лискучій поверхні глини, і Семеренків потягся по дротинку, щоб зрізати глечика з круга. Аж ось він повернувся назад, до довгого столу, де працювали ангобщиці, і в його очах блиснув запитальний, ба навіть трохи жалібний вираз: «Ну, як?» Він не був упевнений в успіху праці, йому потрібна була чиясь підтримка.

…І все оце хвилювання, все старання через глечик, що його напідпитку відвезе возій до Ожина та й продасть там якійсь підсліпуватій бабусі, щоб їй було в чому зберігати затопку.

Стежачи за гончаревим поглядом, я побачив Антоніну. Вона сиділа, як завжди, у своїй чорній хустці, сховавши обличчя, але я впізнав її по легкому й граціозному рухові шиї та повороту дівочих вугластих плечей. Це до неї звернувся по пораду й підтримку батько.

І вона, обернувшись до нього, схвально кивнула головою. Семеренків полегшено зітхнув і зрізав глечика з круга.

Мені кортіло побачити, яка вона, Антоніна Семеренкова. Я пам’ятав, що до війни вона була гостроносим дівчам, тінню своєї старшої красуні сестри, але ж не гостроносе дівча брело озиминою, ступаючи гордо, незалежно і плавно! Хустка була так зав’язана, що затуляла обличчя з усіх боків, немов дівча зумисне хотіло заховатися від будь-чиїх допитливих поглядів, відгородитися від усього світу. Я сам, не помічаючи того, подався вперед і ступивши кілька кроків, опинився мало не насередині зали, де гостро пахло вогкою глиною, як у новій мазанці.

Аж тільки зараз я спостеріг, що багато хто з робітниць, відірвавшись од своєї роботи, дивляться на мене. Схаменувся, поправив карабіна й, удаючи надзвичайно статечну заклопотану людину, лавіруючи поміж столами, попрямував до гончарних кругів, до Семеренкова.

Він щойно кинув чергову точанку на круг, що вертівся, і вже був зовсім налагодився устромити в глину трипалу руку, щоб розпочати оте чаклунське виготовлення глечика або горщика-стовбуна, аж тут наші погляди зіткнулися. Семеренків і далі машинально розкручував спідник, проте рука застигла над точанкою, і я виразно бачив, що пальці в гончаря тремтять. Та й у його світлих, підведених синявою втоми очах, що здавалися велетенськими через неймовірну худорлявість обличчя і гостроту рис я побачив острах. Виразний, нічим не прихований острах!

Ми зустрічалися з ним і раніше, і він усміхався спідлоба, завжди заклопотаний якимись своїми думками що в них, мабуть, як на крузі, вертілися уявлювані глечики та макітри. По-моєму, він просто не примічав мене, як не примічав більшості односельців. Але тепер, коли я прийшов на завод у новій ролі, з карабіном..

Семеренків обернувся до дочки, але та була зайнята розмальовуванням барильця. Коров’ячий ріжок з фарбою який вона тримала в руці, безперервно випускав тонку й густу цівочку зелені, і Антоніна не могла відірватися, вона виводила пелюстки сосонки, що тяглися по округлому боці барильця. Я бачив тонкі смагляві пальці й гострий дзьоб ріжка, що сочився фарбою. Візерунок вився, ускладнювався в міру того, як барильце підставляло свій рудий бік і саме тоді, коли фарби в ріжку не стало, візерунок було закінчено, сосонка лягла на своє місце і зазеленів живою зеленню виноградик.

Поки я видивлявся на пальці Антоніни й чекав, чи не обернеться вона, Семеренків-батько отямився і, зігнувшись мов дуга, заходився коло глечиків. Уже виникла із безформної глиняної маси тонка шийка посудини, округлилися боки, але в гончаря щось не ладилося, Шийка то падала набік, то витягувалася так, що втрачалась гармонія, котра існувала в якійсь незбагненній для мене, але все-таки відчутній пропорційності ліній. Боки посудини ніяк не хотіли набрати елегантності й плавності дівочих стегон, вони здавалися важкими, кутастими, немов у залі незримо витав образ Малясихи. Семеренків пригальмував мозолястими п’ятками спідняк, сколупнув шаблончиком глечик і кинув його в куток, де були заготовлені кубики сирої глини.

Я підступив до Семеренкова впритул.

— Треба побалакати…

Він охоче, навіть поквапливо зняв полотняний брудний фартух, обтрусив грудочки глини з ватянки і, опустивши голову, почвалав до виходу. Я рушив услід за ним; нас проводжали зацікавленими поглядами. Навіть підсліпуваті білоголові дідки-близнюки Голенухи, і ті уп’ялили очі. Біля брезентової завіси я різко обернувся… І побачив її обличчя!

Воно промайнуло переді мною лише на якусь мить і знову зникло, як у віконці, за напливами чорної грубої хустки. Мене ніби штовхнуло щось, і я зрозумів, що не заспокоюсь, доки не побачу це обличчя ще раз. Я не замислювався над тим, гарне воно а чи ні, я не встиг цього збагнути, я не зміг би відновити у своїй уяві риси цього обличчя, тільки очі врізалися у пам’ять, і знов-таки я не зміг би визначити ані їхнього кольору, ані розрізу, я тільки знав, що вони глянули на мене і злякано, і з якоюсь надією, і з благанням. І ще мені здалося, що на цю коротку мить між нами виникло якесь розуміння. Замкнувся й відразу ж вимкнувся дивний контакт. Я зазирнув до таємничого чужого світу.