Тривожний місяць вересень - Страница 16

Годі й казати, що в напрямі УРу дорога мені була заказана. Якщо раніше я ще ризикував вибиратися до Грушевого хутора, де жив товариш мировий посередник Сагайдачний, то тепер мені туди потикатися було не слід: від хутора, що лежав на восьмому кілометрі Мишкільського шляху, до УРу було близенько. Сагайдачного, до речі, це сусідство не турбувало. Він не боявся бандитів… Можливо, людина з прізвищем Сагайдачний і могла розраховувати на їхню милість, але я все-таки боявся за старого. Мені здається, що він жив під впливом тих прекрасних книжок, що стояли на багатоповерхових полицях у його мазанці, і не міг собі уявити, що це таке — Горілий. Горілий, який любив вішати людей на пружинястому дроті.

Отаке-то було діло. Не мав я права сидіти на місці й чекати, аж поки бандюги уколошкають ще кого-небудь.

Тож, постоявши біля Малясової хати, полюбувавшись лісами, що випливли з туману в усій неосяжності, я подався до гончарного заводика.

8.

Димарі його диміли щосили. Він і справді вів за собою Глухарку, мов караван, цей маленький колгоспний заводик-трудяга. Він годував село — поклади червіньки компенсували убогість поліської землі. Добра половина глухарчан працювала на гончарні.

На подвір’ї заводика просто неба штабелями стояли макітри, глечики, горшки, куманці, барила, свистунці… Щоразу, коли я бачив усю оцю розкіш, що яскріла барвами, вилискувала поливом, я роззявляв рота, завмирав і відчував, що в мене очі «вилуплюються, наче курячі яйця», як висловилася одного разу баба Серафима, коли її вперше вивезли з Полісся на залізницю й вона уп’ялася поглядом у паровоз…

Мені здавалося, що це неможливо! Неможливо, щоб люди, яких я знав, які жили по сусідству, співали й пили на весіллях та хрестинах, лаялися поміж собою, заварювали мішанку для кабанчиків, торгувалися на ярмарках, лузали насіння на посиденьках, шаткували капусту й солили огірки, орали землю, запрігшись у плуга замість коней, рубали ліс до кривавих мозолів, корчували пеньки, молилися богові й проклинали його, — щоб ці звичайні заклопотані труднощами сільського побуту люди створили отаку красу. Як вони змогли? Як створили з нічого, із викопаної тут же, поблизу села землі, оці співучі глечики з вузькими шийками, барильця, схожі на овець, що пасуться, куманці, які, скрутившись кільцем, наче валторна, здається, ось-ось ладні зазвучати, як додумалися розмалювати їх гілочками хмелику, тонкими соснинками, кривульками, фіалочками, пуп’янками «волових очей», курячими лапками?

Я штовхнув важкі, оббиті дрантям двері й зайшов до сарая. Двері вели до зав’ялювального цеху. Тут горіла велика піч із червоної цегли, а на дерев’яних полицях усюди стояв сирий, одноколірний посуд — він втрачав вологу в цьому жаркому, південному кліматі, насиченому запахом мокрої землі. Біля печі багато років пропрацювала баба Серафима, через те, мабуть, вона стала така: сухенька, зморщена й темношкіра. Вона майже звікувала в Африці, не відаючи про це.

Тепер тут замість Серафими, що постаріла, чаклувала Кривендиха. Вона оглянулася, подивилася на мене, на мого карабіна й нічого не промовила. Не можна працювати півдня коло розжареної печі й бути ще цікавим.

Двері ліворуч вели до другої печі, де розмальований і глазурований посуд випалювали. Я звернув праворуч, до великої загальної зали, що була відокремлена від сушильні подертою брезентовою завісою. Я не одразу зайшов до зали, а трохи відхилив завісу й зупинився, спостерігаючи. Незручно було із своїм карабіном без діла приходити до заклопотаних роботою людей.

Ця зала — добра половина заводика — і була найголовнішим цехом. Тіснота зібрала тут в одні стіни і гончарів з їхніми дерев’яними кругами, і ангобщиків-розкра-шувачів, які сиділи за довгими дощаними столами вкупі з ліпниками та глазурувальниками. Усі ці професії — чоловічі, але тепер зала була заповнена однобарвними хустинками. Тільки в дальньому кутку, за гончарними кругами, працювали чоловіки, усього троє — Семеренків та два сімдесятирічні дідки, біленькі, чистенькі близнюки Голенухи, які ще задовго до війни подалися на відпочинок, але тепер знову повернулися на завод.

Семеренків був довготелесий і незграбний чоловік, у куцому, не по ньому ватнику, широкі рукави якого ледь прикривали лікті, й від цього руки майстра, особливо кисті, здавалися непомірно вузькими й тонкими. Ліва рука в нього була трипала і аж наче висіла, підвернута під пахву.

Семеренків з дитинства був каліка, але ще до війни, коли на заводі крутився з добрий десяток кругів і коди тут працювали з діда-прадіда майстри, знані на всю околицю, він був з-поміж них перший; недарма Горілі, як тільки «переписали на себе» заводик за фашистів, узяли гончаря до себе. Розповідали, що колись він був учителем, але раптом уподобав глину й кинув колишню професію.

Семеренків ні на кого не дивився, схилився, вигнувши сутулу спину, над гончарним кругом, і відчувалося, що для нього нічого довкола не існує. Босі ноги з тонкими кісточками дуже швидко і спритно закрутили спідняк. Примружившись, немов з далеким, тільки йому одному відомим прицілом, Семеренків кинув на круг точанку — кавалок червонуватої вогкої глини.

Кавалок закрутився чимдалі бистріш і бистріш, ноги в гончаря забігали так, що перетворилися в суцільне мигтіння, у розплив, раптом Семеренків простягнув свою незграбну, мов ракова клешня, ліву руку, і вона устромилася всіма трьома пальцями в кавалок глини, що від обертання скидався на застиглу кулю. Великий палець проткнув у кулі отвір, горловину, і враз ця нерухома, лискуча од вологи куля почала рости, пальці наче манили її, кликали вгору, ось уже куля витяглася в колону, і тут права долоня ніжно доторкнулася до неї, немов погладила, а ліва, трипала, ковзнула ще глибше у горловину — нижня частина колони округлилася, а верхня стала ще вужча і ще дужче потяглася догори. Блиснув металевий шаблончик, пригладив глину й ніби прискорив зміни в кулі.