Тривожний місяць вересень - Страница 94

Дихання стає нерівне й оглушливо голосне. Воно починає скидатися на паровозне сипіння. Так принаймні мені здається.

На дорозі голоси.

— Старший! — кличе бас. — Тут кінь… Більше нема нікого.

Старший — це, треба гадати, сам ватажок, Горілий. Поки вони вивчають дорогу, відповзаю ще далі. Намацую товстий сосновий стовбур, вмощуюся за ним. Усе-таки захисток. Приклад МГ вологий, холодний. Я злизую з нього великі краплі. Вода тхне мастилом, змащую губи. Шукатимуть вони мене чи покинуть?

— Засвіти-но ліхтарика, Семенко! — наказує Горілий. — А ви станьте по боках, напоготові. Розосередьтеся!

Он як, у них і ліхтарик. Непогано екіпірують бандитів в УРі. Я перевіряю, чи щільно прилягає диск, чи не погнуло його при падінні кулемета. Здається, усе як треба. Якщо один із них, той, що з ліхтариком, — як його, Семенко? — наткнеться на мене, недовго він присвічуватиме. Що ж, чи Семенко то й Семенко. Усе-таки Глумському буде завтра трохи легше.

Страшно. Але зуби більше не цокотять. Та й думки прояснились, стали чіткіші. Отже, оговтався. Звичка — перший ворог страху. На війні всім боязко. Важливо, хто швидше звикне.

3.

Ліхтарик у бандита ніяк не хоче засвічуватися. Я відповзаю ще на кілька метрів до іншої сосни. З потривоженої гілляки на МГ розсипом падають великі краплі. Відчуття таке, ніби на весь ліс ударили в барабан.

На дорозі спалахує клинчик світла, крізь туманне повітря він здається мутним і тьмяним. От якби вони всі зібралися до того клинчика! Але Горілий не дурень. Він ховається в темряві. І ті двоє теж. Попереду, з ліхтариком, тільки Семенко. Чому бандюг тільки четверо? Двоє, мабуть, займають інший пост.

У нозі стукотить, бухає.

Клинчик світла перебігає з боку на бік. У промені світла виникає сіра невиразна маса. Нараз у тій самій масі спалахує фіолетовий вогник, немов світиться коштовний камінь. То мертве око Справного попало під промінь ліхтарика. Дурний, дурний коню…

— А крові натекло! — кричить Семенко.

Голос у нього молодий, наляканий, ледь вібруючий. Мабуть, іще зовсім хлопчаком подався до Горілого у поліцаї, спокусило його легке життя.

— А ти що ж думав, кінь соляркою заправлений? — питає бас. І регоче, не дожидаючи відповіді. Сміх удаваний. Він сам себе підбадьорює, той бас. Лісові люди, вони бояться темного мовчазного лісу! їм, виявляється, теж лячно.

— Це не коняча кров, це з нього натекло, збоку, — відповідає юний Семенко. — Ціла калюжа!

Отже, наткнувся на те місце, де я знімав чобіт. Проте калюжі там не могло бути. Семенко перебільшує.

— Отож і йди по сліду, — наказує йому Горілий. — А ми поряд, цепом.

Якнайзручніше встановлюю МГ. Дулом до світлого клинчика. Ех ти, Семенко, бовдур, — тебе, як Справного, підведуть під вогонь. Стягую сидора й трясу найближчу сосонку. Все одно на дорозі розмовляють. Підставляю сидір із прим’ятою посередині ямкою під гілля. По брезенту торохтять краплини, збігають у канавку… Я вилизую воду. Десь на півтора ковтка її набралося. Хоч напитися перед смертю. Головне — не думати тепер про те, що залишається після тебе в цьому світі. Про Антоніну не думати. Кулемет, гранати — ото й усі твої турботи тепер.

— А чого йти? — питає Семенко. — Тут з нього піввідра натекло. Куди він утече? Поповз здихати!

Це він, звичайно, дуже перебільшує. В його інтересах перебільшувати.

— Шукай де слід! — наказує Горілий, як собаці.

Сам, мабуть, за деревом стоїть, отаман. Ховається.

— Тут неначе прим’ято! — каже Семенко, і я бачу, як світло ліхтарика сходить з дороги й ледь-ледь наближається до мене.

— Давай, давай! — Це бас.

Клинчик світла стає менший, вужчає, Семенко нагинається, розглядає мох.

— Знову калюжа! — каже він переможно. — Та й крові ж!

Бреше він… Нехай бреше!

— Давай, давай! — жвавішає Горілий. — Шукай… Не міг я його не зачепити!

— Старший не промахнеться! — улесливо озивається бас.

Вони трохи посміливішали, розмовляють на весь голос, хрускають гіллям, жартують. Дві криваві калюжі — вони добре знають, що це означає.

Ліхтарик наближається ще на кілька метрів. Ну, йди-йди, Семенко, до своєї долі. У нозі бухає без кінця. Гаразд, недовго вже терпіти. Іди, Семенко. Стрибає клинчик світла. Смикається туди-сюди.

— А спритно ти його, старший! — лунає повеселілий бас. — І це ж у темряві!

— Не підхвалюй. Самі ж бо промазали! — і Горілий додає досить складну, з переходами, лайку. Це дивно, коли лаються фальцетом. Якось особливо гидко.

Ліхтарик наближається на півтора чи два метри. Ще трохи, і світло його дістане сосну, за якою я лежу.

— Шукай, шукай, Семенко!

Гілка над головою ледь висвітлюється. Видно, як на ній злегка тремтять білі, наче перлинки, краплі. Я припадаю до землі, ховаюся за стовбур. Раптом ліхтарик гасне. Знову темінь.

— Ну що там? — верещить Горілий.

— Лампочка, чи що, — сконфужено відповідає Семенко. Клацає металева кришка ліхтарика, щось важко падає на землю — це, очевидно, Семенко впустив із рук автомат, поки морочився з ліхтариком.

— Яка там лампочка? — питає Горілий. — Ти це облиш… Брих, піди глянь, що там?

Тепер я їх усіх знаю на ім’я чи прізвисько: Горілий, Брих, Семенко і Щуко. Добре, будьмо знайомі.

— І справді не горить, — відгукується після деякої паузи Брих. — Не працює!

Молодець, Семенко. Не такий ти вже і простий. Тяму в голові маєш.

— Ану його к бісу, того «яструбка», — басить Щуко. — За ніч здохне. Чого у темряві лазитимемо? Раз крові стільки вилилось — значить, ти йому в бік садонув. Усе правильно!