Тривожний місяць вересень - Страница 91

По шибках, тремтливо, викреслюючи звивисті доріжки, стікають краплини. Від печі затишно віє теплом, жар на черені освітлює хату червоним мерехтливим світлом.

— Я приїду завтра… Ти не хвилюйся, якщо затримаюсь.

Вона дивиться на мене. Обережно торкається обличчя прохолодними кінчиками пальців. Це її звичний жест. Вона немов ліпить мене. А може, запам’ятовує на дотик?

На шиї в Антоніни б’ється жилка. Дрібно-дрібно. Б’ється там, де довга пряма лінія шиї переходить раптом у плавну заокругленість маленького вуха.

— Слухай, а в тебе паспорт є?

Безглузде запитання, звичайно. Ну, які паспорти у Глухарці?

— Одержимо у сільраді твій паспорт, поїдемо в Ожин, — кажу я. — Щоб усе було як у людей…

Вона кладе пальці мені на губи, і я замовкаю. Справді, занадто вже стаю діловим. Вона серйозно і пильно дивиться на мене. Я уткнувся обличчям у її шию, відчуваю губами пульсуючу жилку. Не хочу, щоб вона так пильно роздивлялася мене: догадується, що я боюсь. Зараз, поруч з Антоніною, я починаю боятися довгої і темної дороги. Відчуваю, як багато можу втратити!

— Пора… Мені пора!

Вона одступає. Подає мені вузлика із сніданком. Я кладу вузлика в сидір.

— Не забудь, що Глумський дуже добре до тебе ставиться… як до дочки! — кажу я, закидаючи сидора на плечі.

Дві лямки звично лягають на шинель, на плечі, де збереглися петельки від погонів і потемнілі, давно не чищені гудзики з зірочками.

Обличчя в Антоніни нараз кривиться, як у людини, котра силкується зробити ковток. Вона через силу каже, неначе заново вчиться розмовляти:

— Я… чекатиму…

Виходжу не обертаючись. Пригадую, у якійсь книжці я прочитав, що саме так роблять справжні мужчини: вони страждають, аж заходяться від туги, але дивляться тільки вперед, ступають рівно і твердо.

Та одійшовши від хати до воріт, де був прив’язаний Справний, я зупиняюсь і обертаюсь. Хай їм дідько, тим книжкам. Що з того, хто як іде у книжках. А ми з нею живі, такі, як є, тож нічого нам себе придумувати.

Антоніна завмерла коло тину, пряма, висока, вона стоїть під дощем, і голова її жовтіє в сутінках, немов серпневий соняшник.

Розділ шостий

1.

До лісу я дозволяю Справному пройти легким клусом. Нехай розігріється. Важкий сидір відчутно гепає по спині. Як-не-як сотня патронів.

Я колінами відчуваю, як розмірено роздуваються у жеребця боки.

Дороги вже не видно. Залишається тільки покластися на Справного, на його чуття. Він блискавично викидає кожне із своїх підкованих копит, визначаючи наперед, де воно опуститься. У його довгій вузькій голові сховано хитрий арифмометр.

Дощ летить в обличчя, холодить щоки, вітер рівно гуде в дірчастому кожусі кулемета. У темряві тільки пахощі, якими густо насичене вологе повітря, підказують, де я проїжджаю. Ось важкий і гнилий дух в’янучого картоплиння змінює гіркий аромат стерні… В’їхали у яровий клин. Далі — луг з високою отавою, від нього тягне свіжістю глухої кропиви та ромашки. Ліс насувається неясною громадою. Ще за сто метрів він попереджає про себе пахощами папороті, кропиви та глиці. Справний влітає до лісу, як у глуху ніч. Нічого не видно, навіть вух жеребця, тільки відчувається, як тиснуть двома стінами дерева, що близько підступили до дороги. Стук копит луною гуляє справа наліво і зліва направо. Лунко в лісі. Кінський тупіт чути, мабуть, за кілометр.

Дорога входить до соснового «передбанника», це я відчуваю по тому, що над головою світлішає і хвиля хвойного тепла вихлюпується на нас із Справним. Навіть у дощ він зберігає тепло, наш знаменитий «передбанничок».

Десять днів тому я лежав у цьому соснячку, дивлячись у небо та втішаючись спокоєм і тишею. Тут пробігла, ледь торкаючись копитцями землі, тонконога, легка козуля, і її, наче ножем, прирізали короткою чергою із «шмайсера». З цього все й почалося для мене. Всього лише десять днів тому!

Справний виносить мене до Шарого гаю. Він гуде — дощ шмагає по цупкому листю, здається, ніби в темряві полчища жуків готуються до відльоту. Я пригинаюся до прикріпленого до передньої луки кулемета, щоб випадкова гілка не стьобнула по обличчю. Шарий гай, Шарий гай… Чорний, хижий, мов пташина лапа, горілий дубовий сук, каркання чорного зловісного птаха… Ледь-ледь підстьобую Справного хлистом, зовсім легенько. Жеребець задоволено прискорює ходу. Він увесь неначе аж витягується, і я уявляю, як його гостра морда, подавшись уперед, розрізає зараз повітря.

Сідло піді мною починає стрибати, і сидір б’є по лопатках, як трамбувальний молот.

Нарешті Шарий гай з його шумом відходить назад, відпливає, мов та крижина від берега річки. Ми несемося тепер густим мішаним лісом, який пахне болотом і м’ятою. Невже проскочимо? Молодець, Справний. Гайда, скачи. Жеребець рівномірно відмахує копитами метри, його дихання навіть не чутно.

Здається, що дерева, пропустивши нас, змикаються позаду, як хвилі. Та-та-та-та — стукають копита. Чах-чах-чах-чах — відлунює в лісі. Давай, Справний, давай…

Темрява густо змішана з вологою, вона б’є в очі, видавлює сльозу. Мене охоплює азарт скачки. Побоювання нічного лісу, пострілу впритул зникає, азарт підганяв мене, а разом зі мною і Справного. Ми доскакаємо, Справний, ми їм покажемо — колишньому твоєму хазяїнові та його дружкам. Ми їм пригадаємо і Абросимова, і Штеб-льонка, і Кривендиху, і Семеренкова… І тих невідомих, багатьох невідомих, ми теж пригадаємо.

Справний вилітає на пагорок, стукіт копит в’язне у піску, але швидкість бігу не зменшується. На вершині пагорба віє теплом, а за хвилину ми знову спускаємося у вологий і холодний ліс. Тут довкола болота, і дорога тягнеться насипом. Хльось! Я на мить піднявся трохи, одірвався від луки, і гілка зразу ж зірвала з мене сержантський кашкет. Не втримав спущений на підборіддя ремінець. Але ж не зупинятися! Вітром розметало волосся, змочило дощиком, пригладило холодком. Та нехай уже, дідько з ним, з кашкетом. Очі цілі — і добре. Прорвемося, Справний, прорвемося!