Тривожний місяць вересень - Страница 88

— Міцно, Мироне Олеговичу!

— От і добре. Виходить, домовилися? І не думай, у мене зовсім не похмурий настрій. Навпаки.

Він по-змовницькому нахилився до мого вуха і прошепотів:

— «Буває, іноді старий не знає сам, чого зрадіє, неначе стане молодий, і заспіває як уміє…» Ну, хто?

— Шевченко, — відповів я цього разу без помилки, продовжуючи нашу давню гру.

11.

Ми з Попеленком дивимося, як віддаляється Гнат. Перевальцем, перекидаючи через калюжі важкі драні черевики, простує він вулицею. Права Гнатова рука притримує порожній мішок, ліва зачепилася великим пальцем за жовтий дріт, яким підперезано ватянку, і долоня висить сама по собі, мов рукавиця. Шапчина, пошита на солдата-недоростка, якимось чудом тримається на нечесаній голові сільського дурника, здалеку вона ніби птах на стіжку сіна.

— Мо-осковські солодкі груші вона їла на весіллі…— наспівує Гнат. Крізь тужливу дрібну осінню мряку він несе нікому недоступний світ своєї уяви. Там вибивають у бубони, обсипають молодих хмелем, танцюють, цілуються.

Велетенська, трохи згорблена постать поступово зникає в каламутно-сірій завісі дощу, як у диму. Ще долинає нерозбірлива пісня. Але через двадцять-тридцять хвилин Гнат буде в лісі. У потайному клапані ватянки, прошитої подвійним стібком, загорнутий у прогумовану обгортку від індпакета, лежить блокнотний аркушик. На ньому виведені Варвариною рукою чіткі, рівні рядки.

«Мішки з грішми вивозять завтра вдосвіта. Сьогодні приїхав Сагайдачний. В район нікого не посилали. Повезуть Глумський і «яструбки». Коли ж виконаєш обіцяне? Жду не діждуся. Ясонька».

Ми прислухаємося. Десь за околицею ляскає батіг пастушка, мекав на пустирі коза. Пісні вже не чути. Гнат поніс наш гачок з наживкою, і невидима волосінь простяглася за ним з Глухарки. Давай, Гнате, ні пуху ні пера.

Попеленко зітхає, тре обшлагом шинелі кожух свого ППШ. Я відчуваю: сумніви й страхи в’ються довкола нього, мов оси біля колодязя.

— Товаришу Капелюх! — не витримує Попеленко. — Я так розумію, що ми виходимо на бандитів.

— Правильно розумієш.

— А хто залишиться село охороняти?

— Ніхто.

Він сумно хитав головою.

— Так не можна, — каже, поміркувавши. — Так я не можу. Неправильно політично! У мене ж дітей повна хата, самі знаєте. На кого ж я їх покину? А якщо бандера який навідається? Вам-то добре! А мені зміну ростити треба!

Він одвертається, немовби спересердя, але око його пильно стежить за мною з-за піднятого коміра. Що ж, доведеться викласти все. До певного часу я мовчав. Жалів його, чекав. Здавалося, в «яструбкові» прокидається боєць. Як він помчав назустріч бандитам до гончарні, коли помітив, що його попеленятам загрожує небезпека.

— Попеленко, — кажу я, — добре жити, коли тебе жаліють?

— Так не мене ж, — відповів він. — То дітей.

— А ти так звик до жалощів, що звертаєш їх на себе.

Він моргає. Мовляв, усе це розумування.

— Штебльонка пам’ятаєш?

— Ну?

— Пам’ятаєш, як ти Варварі коня давав за три метри ситцю?

— Ну… що ж, товаришу Капелюх! Я ж визнав помилку! Уже ж покаявся!

— На твоїй Лебідці Климар погнався за Штебльонком. Інакше Штебльонок утік би, зрозумів? Ти занапастив свого товариша!

Попеленко видав чудний, придушений звук, наче ковтає баклажан. Очі йому вирячилися й застигли.

— Як же це? — нарешті питає «яструбок».

— Отак.

— Я ж… я ж… хіба я міг?..

— Міг. Якби далі свого носа дивився. За ситцем погнався! Діти роздягнені! Усі, мовляв, тобі простять? А Штебльонкові діти тобі простять? Га?

Я беру його за комір — рука сама тягнеться, пальці мимоволі стискають цупке сукно.

— А Кривендиху ти не хочеш на свій рахунок записати? А Семеренкова? Якби ти прорвався в Ожин, вони були б живі. Злякався кулі? «Рани» своєї злякався? Кого пожалів — дітей чи себе?

Він, роззявивши рота, часто дихає мені в обличчя. Ми зійшлися а ним і дивимося один одному в очі. Я був наче сам не свій. Буває ж так — ураз обдасть злістю, аж тобі світ заступає.

— Абросимова не хочеш згадати? Пробалакався про його приїзд! Теж не подумав? Закуску на столі побачив, розгубився? Дітей своїх пожалів, еге? Годі спекулювати на дітях, Попеленко!

Він одступає впритул до ліси.

— Винен, — бурмоче він, — то ж з дурості, то ж не зрада… Я ж… політично…

Пальці самі розтуляються. А Попеленко так і залишається стояти, зіщулившись і притиснувшись до ліси. Злість якось одразу зникає. Жалію я його, свого білявого «яструбка». Негідне, цивільне, тилове почуття — жалість! Якби я міг, я залишив би Попеленка в селі, при дітях. Нехай виховує свою «гвардію», в селі потрібні будуть чоловіки, ой, як потрібні. Але в нас немає зараз бійців. Попеленко з його автоматом — половина ударної сили Глумського. Принаймні «яструбок» уміє стріляти. Пожалію я його сьогодні — завтра Горілий перйб’є все село. Він, Горілий, зробить усе, щоб помститися за обман, якщо впорається з нами в лісі й дізнається, що ми везли в мішках…

Жалість мав зворотний бік.

— Воювати будеш?

— Буду.

— Пам’ятай — до тебе особливі вимоги.

…Він усе ще стоїть коло тину, витріщивши очі, немов бачить перед собою тіні забитих Семеренкова, Кривендихи, Абросимова.

Я пішов собі. Нехай подумає. Нехай сам вирішить. Не все ж наказувати йому іменем трибуналу.

Біля кузні мене зустрічають Валерик, Маляс і Кріт. Усі троє ховаються від дощу в густому верболозі й вільшині. Маляс недбало, по-партизанському — дулом униз — закинув карабін за спину. Бувалий вояка! Та обличчя зраджує його, це обличчя хлопчини, якому дозволили потримати автомобільне кермо.