Тривожний місяць вересень - Страница 85

Сагайдачний закурив свого тоненьку цигарочку і, задерши гостре підборіддя, випустив кільце диму. Ото людина — смалив найлютішу мужицьку махру, а дим вився інтелігентними світлими кільцями.

— Отже, ти пропонуєш мені взяти участь в афері… обмані,— промовив Сагайдачний. — Вашою мовою це звичайно, називається військовою хитрістю?

— Інакше з ними не впораєшся. Усе залежить від вас. Тільки вам вони повірить.

Чомусь у мене був винуватий тон. Я нібито просив пробачення за те, що змушений вдаватися до хитрощів.

— Семеренкова вони кинули в кар’єр, — сказав я. — Поранили й кинули. Щоб мучився.

Ледь здригнулися пальці, що тримали цигарку.

— Я не приховую, що це небезпечно, — додав я. — Вони ж звірі! Фашисти!

— Е, хіба в тому річ? — сказав Сагайдачний. — Смерті й страждань я не боюся. Взагалі, проблеми соматичного існування мене не хвилюють. Але порушити основу свого життя, його принципи… заради чого? У даній точці земної кулі, в даний час на одного Горілого стане менше. Але, як фенікс, Горілий відродиться ще десь. Садистів у всякі часи було досить.

Цього я боявся найбільше. Коли Сагайдачний починав розмірковувати, усе втрачало фундамент, ставало хистким. Я дужче вчепився в підлокітники крісла з високою драною спинкою. Скільки людей сиділо в цьому кріслі до мене! І всі вони йшли ні з чим.

— Ти гадаєш, я мало бачив їх на своєму віку, отаких Горілих? — спитав Сагайдачний. — Ні, усе, що ми можемо протиставити несправедливості,— це міцний дух і реалістичний погляд на речі. «Розумна втіха сучасним — це єдине розумне піклування про майбутнє».

— Марк Аврелій?

— Монтень.

— Він не воював, ваш Монтень! — сказав я, тримаючись за підлокітники. — Він сидів у замку й філософствував.

— А до цього він воював, — переможно посміхнувся старий. — І багато. Він був досвідчений боєць, гультяй і заводіяка.

— Ага, все-таки був! — вигукнув я, відчуваючи, що все руйнується.

— Ти прагнеш помсти, розумію, — мовив Сагайдачний.

— Справа не в помсті!

— Добре. Нехай не помста, просто злість. А що ти бачиш з боку Горілого? Хіба не те саме? Не злість? Злість — взагалі хвороба людства. Вона як мозоль. Людство натерло його, прямуючи шляхом прогресу! На жаль, я не мозольний оператор…

Він погасив цигарку в мідній квітці лотоса. Пальці ледь помітно тремтіли. Не так уже й просто давалася розмова й Сагайдачному, хоч він і намагався сховатися за іронією.

— Ти просиш надто багато, — промовив він після тривалої мовчанки. — Брати участь у вашій… е, операції… це занадто. Далебі! Зараз мені так спокійно, гарно. Моїм захистом стала старість. Хвалити бога, старість — благословенний час. Облиш тих бандитів, Іване Миколайовичу. Запевняю, вони самі підуть. І все буде гаразд.

Він повернув голову так, що я побачив під скельцями голубенькі очиці. Вони часто й жалібно моргали.

Мені чомусь перехотілося сперечатися й переконувати. Невже він не розуміє? Як можна не розуміти! Перед моїми очима був Семеренків, що потонув у величезній кривавій ямі. Яких тут ще треба слів? Ех, товаришу мировий посередник!

— Ви відмовляєтеся, Мироне Олеговичу? — вирішив я поставити крапку.

— Пробач, але… відмовляюся. Так, пробач, відмовляюся!

— Гаразд! — я встав. — Гаразд, Мироне Олеговичу! Після того, як ви допомогли мені тоді, на гулянці, я думав… Гаразд!

У Глухарці мене чекав Глумський. Що ж, доведеться його засмутити. Спробуємо придумати іще щось. Без Сагайдачного. Залишимо старого в його нейтральній країні.

— Іване Миколайовичу!.. Ваню! — Сагайдачний підвівся вслід за мною, намацуючи розчепіреними пальцями край столу, наче сліпий. Скельця пенсне запотіли. — Ох, боже мій, які ви, молоді, жорстокі. Які жорстокі! Куди ж ти? Якщо з тобою що станеться, я себе, себе звинувачуватиму! Ну, дивися на речі розумно. Війна кінчається.

Він намагався вибратися з-за столу.

Мені було прикро і гірко. Все гинуло. Ми втрачали певний шанс знищити бандитів. Слово честі, я нічого не пошкодував би для Сагайдачного, якби він покликав на допомогу. Я пробився б до його Грушевого острова, коли б навіть горів увесь ліс, що розділяв нас! Але мені не хотілося, щоб він думав, нібито я якийсь мстивий тип, що, пойнятий злобою, йде назавжди.

— Дякую за все, що змогли зробити, Мироне Олеговичу, — сказав я.

Ледь помітною плямою у сутінках, що дедалі густішали, виднілася на полиці фотографія молодої жінки. Мені здалося, що вона зрозуміла б мене краще, ніж Сагайдачний.

— Стривайте! — вигукнув старий.

Я вибіг на ганок. Марія Тихонівна не звернула на мене ані найменшої уваги, поралася коло мішанки. Вона повною мірою засвоїла науку філософського спокою. Але Монтень і Ренар не могли бути їй опорою, як Сагайдачному. її втішали кабанець, кури, корова та стара Лисуха.

Я зняв шинель, яку накинув був на Справного, щоб той не остудився під дощем, одягнувся й скочив у сідло. Шинель гостро пахла кінським потом.

— Іване Миколайовичу! — викрикнув Сагайдачний тонким, здавленим голосом. Пенсне він тримав пальцями, як метелика. Він погано бачив у сутінках і мружився…

Аж до останньої хвилини я, незважаючи ні на що, вірив у Сагайдачного, вірив у нашу дружбу!

Справний виніс мене з двору — кулемет зачепив гілку яблуні, і обличчя обдало дощовою росою. Жаль мені було старого. Але я не хотів давати волю цьому почуттю.

Від трьох кислиць Справний пустився учвал, і я не став його стримувати.

— Ну й що ти тепер пропонуєш? — похмуро запитав Глумський.