Тривожний місяць вересень - Страница 83

— Помрете з голоду, стоявши в калідорчику, — промовила Серафима. — О-ох, віку мало, та горя багато… А все-таки треба про живе думати. Зустрічай, серденько, куму-сваху.

Антоніна отямилася, провела Серафиму до хати й посадила. Я зрадів бабі. Правду кажучи, я забув про неї — не до того було. Але вона сердилася, лайливиця Серафима. Перша прийшла до хати.

— Хіба ж їй можна голодувати? — сказала баба. — Он яка стала. Самі очиська. Ага, — згадала вона. — Там тебе нехрист отой чекає, Попеленко. Я його не пустила. Велів переказати: Гнат прийшов. От уже радість! Чи часом Гната до свого війська не берете? Ви його за гетьмана візьміть!

— Бабцю! — озвався я. — Не ганьбіть. Краще погодуйте її, бабціо, вона справді нічого не їла сьогодні.

І квапливо вийшов у сіни. Там, поблискуючи металом, стояв МГ. Антоніна ступила слідом і притримала за рукав. Вона дивилася на мене й вимагала у відповідь прямого погляду.

— Скоро повернусь, — випалив я. — Не турбуйся.

«Негайно сповісти, коли комунари виїдуть з грішми в Ожин. Твій Ясенок».

Я роздивляюсь прислану з УРу записку на подвір’ї у Глумського, затуливши її од дощу тілом. Чи ти ба, «Ясенок». Які зворушливі імена. Вона Ясонька, він Ясенок. А ми «комунари». Так у них заведено називати нашого брата: «комунари», «совіти», червоні». Вони думають, це лайка.

…У сараї настирливо креше копитом Справний. Іде дощ.

— Ну що ж, усе гаразд, — кажу я Глумському. — Вони клюнули. Можна їхати до Сагайдачного. Певен — не зачеплять.

— Нібито, — згоджується голова.

— Мішки в кузні? Під охороною? — питаю я.

— Еге ж. Там Попеленко, Валерик і Маляс.

Глумський розчиняв навстіж двері сарая. Очі жеребця спалахують червонуватим відблиском. Справний просував тонку морду крізь жердини загородки, схропує, втягуючи повітря і вивертаючи рожеву нижню губу. Ніздрі у нього атласні, ніжні.

— Він баский, але не дикий, — попереджав Глумський, знімаючи з стіни кавалерійське сідло. — Боятися не треба. Слухатиметься тебе, звик, що хазяї міняються…

Рука Глумського, як скребок, проводить по спині Справного. Потім Глумський накидав пітник на холку і зсовує його назад по хребту, за шерстю, щоб вона не збилася під сідлом і не натерла коневі спину.

В усіх рухах голови — хазяйновитість, передбачливість і спокій. Голова не дав своїй любові прохопитися назовні, але вона вгадується в тих скупих рухах — любов, замаскована під піклування.

— Ніколи у мене не було такого коня, — кажу я.

— У мене теж!

Він лунко ляскав жеребця важкою долонею по животу, щоб той видихнув повітря, і спритно затягує попругу.

— Не жени, — застерігав він, — сам піде. А коли гнати доведеться, не давай потім стояти, поводи. Та й пити сам знаєш, коли давати. Кулемет береш?

— Атож.

Глумський хмуриться.

— Гаразд, упоперек приторочимо, до луки, — вирішує він. — Коли знадобиться, розстебнеш баранець, зрозумів? Запасні диски в мішок візьми, за плечі. Та дивись, не побий жеребцю спини.

— А собі? — запитую я.

Але голова тільки гмукав. На моїй спині, мовляв, не ріпу сіяти. Загоїться.

— Починав признавати! — бурчить голова, загнуздуючи жеребця. — Попервах усе за Горілим скучав. Він його балував, той Горілий. Білим хлібцем, цукром балував… У дітей цукру не було, а у Справного завжди був. Авжеж!

Он як: він тварин любив, той Горілий. Гарна риса. Справді, адже коня Абросимова він пустив, навіть віжки були ретельно прив’язані до брички, щоб не заплуталася конячина.

— Ну, горілівський годованцю, — кажу я, хапаючи поводи. — У мене цукру для тебе немає!

— За Горілого йому не дорікай, — сердиться Глумський.

Ми приторочуємо кулемет до сідла. Легенький скрип мокрого піску на стежці змушує мене різко обернутися.

Кріт!.. На ньому важкі німецькі чоботи з короткими халявами й підківками, що залишають фігурні відбитки на вологій землі, підшиті шкірою галіфе, старий, акуратно полатаний жупан і козацька смушева шапка. По-парадному вирядився.

— Чого? — питав Глумський, заступаючи жеребця.

У Крота, вже про це всі знають, «лихе» око.

— Кузню мою зайняли! — переминається з ноги на ногу Кріт.

— Знаю, — відповідав Глумський. — Тимчасово.

Я тим часом складаю в мішок запасні диски. Жеребець перебирав тонкими міцними ногами, білі «панчохи» різко вирізняються на темно-гнідій шерсті, пурхають над землею, мов величезні метелики.

— Правду кажуть, що ви в кузні два мішки грошей ховаєте? — цікавиться Кріт. — Ті самі?

— Ті самі.

— І треба ж… — Кріт чогось знімає смушеву шапку, шкребе потилицю. — Певно, тисяч сто буде?..

— По три мільйони в мішку, — відповідаю я. — Так написано.

Нехай відчує!

— Три мільйони? — перепитує Кріт.

Його рука, що саме збиралася надіти шапку, завмирає. Не можна стояти з накритою головою, коли перед очима пливе потік грошей. Мільйон — чарівне слово. Кожен знає, що це дуже багато. Кріт також знав. Він дбайливо відкладав в скриню кожен карбованець. Веде грошикам лік. Сини-мішечники щоразу привозять виручку, та й від колгоспної кузні йому перепадає немало. Він чоловік не бідний, зовсім не бідний.

А тут шість мільйонів. Викопати з землі, мов старий горщик! На тлі цієї знахідки усе Кротове скнаристе життя блякне і втрачав смисл. Важко Кротові. Стоїть мов віл, жує губами.

— Так-так… І що ж тепер з ними робитимете, га?

Його чорні, графітові очі стежать за мною і Глумським. Вони, оті очі, майже не вирізняються на обпаленому, наче покритому шаром окалини обличчі.