Тривожний місяць вересень - Страница 66

Гнат курсував у будь-яку погоду, він був ідеальний зв’язковий, кращого й побажати не можна.

У Глухарці його зустрічала Варвара. Виявляла незвичайну жалісливість, латала стару ватянку…

Цигарка дотлівала в долоні. Останній раз я курив перед операцією — хтось із поранених всунув мені в губи чинарика, і я лежав а ним, як із соскою, обливаючись потом… Лікарі забрали кисет й трофейну запальничку. Довелося змиритися: мені дуже хотілося якнайшвидше одужати й повернутися до хлопців.

Зараз у мене наморочилася голова.

А все-таки для чого знадобився Горілому постійний зв’язок із селом? Що взагалі прив’язало його до Глухарки, чого він сидить поряд в УРі, немовби дожидаючи зими, дожидаючи свого кінця? Гупан теж запитував себе про це. А втім, чого сушити голову? Завтра, спіймавши Варвару на гарячому, ми дізнаємося про все, що треба. Якщо, звичайно, доживемо до завтра…

Місяць піднявся до свого зеніту. Тіні покоротшали. Тепер поруч з Бурканом сиділа чорна капловуха такса.

— Якщо вони й прийдуть, то як місяць зайде, — промовив Попеленко задумливо. — Їм зручніше у темряві. Під ранок буде темно хоч око виколи.

Світились каганцями мазанки. Тіні тополь перетинали вулицю, як шлагбауми.

— Катай до Глумського, — сказав я Попеленкові.— І щоб ніхто не помітив, що ви вартуєте. Не підведи, зрозумів?

— Та хіба ж я не розумію?

Я глянув на Варварину хату. Вікна були темні. Попеленко простежив за моїм поглядом.

— Ні, вона не побачить нас, раз там морячок, — сказав він. — Заняття!

— Як ти гадаєш, для чого їй це потрібно? — запитав я.

— Воно ж заведено так, що потрібно, — філософськи відповів Попеленко і зітхнув. — Природа!

— Ти лекцій з біології не читай, я не про те… Навіщо їй Горілий і бандюги? Хіба вона любить його, Горілого? Нікого вона, крім себе, не любить!

— Хто їх, отих жінок, зрозуміє! — сказав «яструбок». — Інша матерія.

— Ну, добре. Дій!

— Товаришу Капелюх! — Попеленко вхопив мене за рукав. Брови його запитально розповзлися на різні поверхи. — Пробачте, звичайно… То правда, що ви німу Семеренкову сватаєте, чи то військові хитрощі?

— Правда.

— Так-так… — Він зацмокав язиком і співчутливо подивився на мене.

Он, виявляється, яке питання мучило його на порозі тривожної ночі.

Я попрямував до мазанки Семеренкових, до високих тополь. Буркан побіг слідом. Місяць висів високо і ще не скоро мав сховатися за темно-синьою смугою лісів. Але ніби назустріч місяцю з заходу, від Грушевого хутора, піднімалося пасмо хмар. Його тінь, напевне, уже торкнулася УРу і повільно пливла сюди, до Глухарки.

10.

Я ввійшов до Семеренкових у двір обережно. Тільки легенько стукнув прикладом об огорожу. Хотів непомітно сісти десь під хлівом, у затінку, приладнавши МГ для стрільби впритул. Але двері мазанки відчинилися.

Антоніна вийшла на поріг. Вона й досі була у вовняній кофточці та розкльошеній спідниці. Видно, з тієї хвилини, як втекла з гулянки, просиділа в хаті, чекала, прислухаючись, коли прийде батько.

Вона стояла на порозі, освітлена місяцем, а за нею був темний отвір дверей. Мені раптом здалося, що ми прожили довге, складне життя відтоді, як вперше зустрілися і глянули одне на одного на озимині. І було в тому житті все, що випадає людям на довгий вік: і смертний риск, і ревнощі, і радість освідчення, і несподівані розлуки, і туга, і зустрічі…

Як їй сказати про батька? Не міг я викласти все.

Антоніна відступила вбік, пропускаючи мене до хати. Я не збирався заходити до неї, я хотів просидіти всю ніч під сараєм, але вона відійшла вбік і чекала. Очі в неї були світлі-світлі. Я зайшов. Буркан проскочив услід і квапливо, щоб не вигнали, умостився в сінях.

Косі стовпи світла з вікон освітлювали мазанку. Каганець не горів — з нього стирчав чорний засохлий гніт. На лаві коло вікна, що виходило на вулицю, лежав кожушок. Дивовижні звірі, що сиділи на довгому столі, мов на сідалі, вилискували поливою. Антоніна чекала тут. Сама. Я залишив її після першого ж освідчення. Я не міг бути рядом… Прости, Антоніно.

Вона запитально дивилася на мене.

— Батько сьогодні затримається, — сказав я, намагаючись не відводити погляду. — Він… буде у Глумського.

Не знаю, повірила вона чи ні. Підійшла до вікна. Місячне світло полилося на неї. Серце у мене билося так, що здригався притиснутий до грудей кожух кулемета. Я дивився на її різко окреслений профіль, на довгу, тонку, так зворушливо нахилену вперед шию.

Можливо, раз у тисячу літ народжується така краса… Раз у тисячу літ, і ось доля наосліп, як у лотерейному колесі, вибирає рік і, ткнувши навмання в карту, потрапляє до поліського села під назвою Глухарка. Мені надзвичайно пощастило. Навіть коли рядом гепнула, ударившись об землю і підскочивши вгору, міна-«жаба», то й тоді пощастило. Бо все то були сходинки до нашої зустрічі. Адже ми могли розминутися. Низка чистісіньких випадковостей звела нас докупи…

Вона дивилася у вікно, на порожню, рябу від тіней вулицю Глухарки. Удалині диміли безсонні димарі гончарного заводика, і єдиним рухом серед ночі були легкі, переливчасті хмари диму. Решта все завмерло, застигло. Я боявся поворухнутись. Тільки кожух кулемета пульсував відбитими поштовхами.

Напевне, я був не такий, як усі, трохи чокнутий. Від кохання я став увесь якийсь ніби скляний, не міг зрушити з місця. Хлопці розповідали, що вони любили не так. У них були спритні руки, спритні губи, жвава мова. Кохання вдихало в них життя, а я склянів. А може, так виходило через те, що вона, Антоніна, була особлива. Леви з кудлатими синіми гривами, сови-пелікани, літаючі риби з олюдненими ликами дивилися на мене сумним і розуміючим поглядом.