Тривожний місяць вересень - Страница 60

Валерик, зіпнувшись на ноги, повівся з гідністю, як і належить чорноморцеві. Він утер обличчя і мовив тремтячим голосом, але намагаючись вберегти пристойний тон:

— Ясно… Навіщо ж прилюдно?.. Некультурно… Відійдімо?

Співчуття було на боці Валерика. Нас ніхто не спинив, коли ми рушили в двору. Було чути, як Серафима і Кривендиха сипали одна на одну зливу слів…

Я намагався не дивитися в очі людям і тільки мигцем кинув оком на Варвару, мало не зіткнувшись з нею на вулиці.

Лиш блиснули її опуклі, імлисті, мов дозрілі липневі сливи, очі, майнула біла крепдешинова кохтинка, ошатна плахта, фарбовані, з козлячої шкіри чобітки. Ці подробиці я помітив мимохідь, машинально, неначе хтось у мені зробив кілька позначок на чистому аркуші.

Як же безглуздо все вийшло… але змінити вже нічого не можна було. Найбезглуздіше, як сказала б Серафима, бути жмутком шерсті з собачого хвоста. Несе тебе за вітром невідомо куди. Поряд широченні Валерикові кльоші мели пилюку…

— Ходімо до кузні,— запропонував Валерик, обернувшись до мене й трохи шепелявлячи: губи йому розпухли.

6.

Ми прийшли до Панського згарища. З півтора десятка підлітків, збуджено блискаючи очима, поховалися за деревами. Давно, давно в Глухарці не билися дорослі парубки!

Ну що ж… Гаразд. Зрештою, Валерик підло вчинив, чіпляючись до Антоніни… Гаразд!

Морячок прибрав боксерську стойку. Чув я, на флоті вчаться боксу, це в них заведено, щоб кожен зміг постояти за всіх і, звичайно ж, усі за одного. У нас в групі Дубов теж наполегливо дресирував новачків, як щенят. За браком рукавиць він обмотував нам кулаки рушниками, і справа доходила до такого азарту, що вибитий зуб не брався до уваги.

Валерик відважно рушив мені назустріч, ми зійшлися, я одразу ж відскочив, пригнувся і з розмашистих, загрібаючих Валерикових ударів зрозумів, що він не встиг нічого засвоїти, окрім боксерської стойки. Руки в нього були не дуже довгі, та й зросту не вистачало… Він пропускав геть усі прямі удари, сподіваючись, що хоча б один із його кулаків, які вилітали звідкілясь збоку, таки дістане мою щелепу. У мене навіть злість пройшла…

Валерикові діставалося. Проте він не відступав, обстоюючи честь Чорноморського флоту перед колишньою піхотою. Двічі він падав, але піднімався й знову йшов на мене. Таж і настирливий! Витирав кулаком юшку і зиркав лютими очима…

На Панському згарищі стало зовсім темно, гостро запахло кропивою і лопухами, які ми порозминали, кружляючи один навколо одного. Хай йому чорт, я вже не хотів битись, мені вже не хотілося крові, але Валерик усе махав кулаками й ліз.

Справа повернула на зле. Морячкові й на думку не спадало здаватися. У темряві я вдарив його зліва і ще зліва, уникнувши двох його кулаків, що просвистіли над маківкою, аж раптом зрозумів, що видихаюсь. Оті внутрішні й зовнішні шви, якими було стягнуто моє тіло, давалися взнаки. У мене стали опускатися руки, переривалося дихання.

В розпачі, відчуваючи, що мене зраджують сили, я кинувся вперед, однак морячок відскочив. Він важко сопів і був сповнений жадобою помсти. За ним стояв ображений флот. Валерик витримав напад і враз змінив тактику. Я не встиг відреагувати. Замість того щоб марно махати кулаками, морячок ударив по корпусу. Він садонув мене правою «під дих». Він чесно вдарив, нічого не можна було сказати, але влучив туди, де брали початок шви. Я відразу ж зігнувся та так і присів навпочіпки.

Було таке враження, що весь я розлітаюсь на дрібні цеглинки, які ніколи вже не зібрати, не скласти у попередню композицію. Повітря ніяк не хотіло зайти назад у легені, я задихався, хрипів і не міг зробити жодного ковтка.

— Ну як, ще хочеш? — сказав Валерик, стоячи наді мною. — Вставай, битимемось далі.

Він, звісно, вимовив це не як Левітан. Він ледве ворушив губами та й носом шморгав. Я встав би, щоб і далі битись та підтримати честь піхоти, але не міг. Немов з усього Панського згарища висмоктали повітря, я задихався в цьому вакуумі, і біль пронизував нутро.

— Вставай-но, — прошепелявив Валерик. — Годі симулювати!

Я став підводитися. Не хотів я сидіти перед морячком навпочіпки, дивлячись на його брудні черевики. Повітря вже почало потихеньку просочуватися в легені, таки знайшло лазівку…

Валерик підняв кулаки, приготувався. І враз полетів через мене, начебто йому вставили реактивний снаряд від «андрюші». Пролетів і гепнувся на землю.

За хвилину ми з Валериком сиділи на землі, приходили до тями, а над нами стояв Попеленко, за спиною в нього був автомат, у руках — мій МГ.

— Ти ж отак з мене й дух випустити міг, — сказав «яструбкові» Валерик. — Хіба ж можна… По хребту! Некультурно виходить.

— Та я не розбираюсь, що культурно, — виправдувався Попеленко. — А хіба ж ото культурно бити товариша Капелюха в поранений живіт? Хіба ви, товаришу моряк, фриц який-небудь, чи що…

— Звідки я знав, що живіт поранений?

— Так я ж не мав часу пояснювати! — слушно зауважив Попеленко. — Оце справді-таки важка штука. — Він помотав головою, роздивляючись приклад МГ. — Уже як лусне, то лусне.

— Чортівня, — бубонів Валерик. — Аж дух забило.

— У мене теж, — мовив я.

Над нами перехрещувалося темне гілля вільшини. Ми відпочивали, сидячи посеред розчавленої кропиви та лопухів. Цеглинки поступово вкладалися на своє місце. Біль ущухав.

— Слухай-бо, якого біса ти поліз до неї? — запитав я у Валерика. — Тобі ж сказали, що ми посватані.

— Хто? — запитав Валерик. — Хто посватаний?

— Хто, хто! Я з Антоніною Семеренковою посватаний!