Тривожний місяць вересень - Страница 6

Зараз я прислухався до шелестіння осикового листя насторожено. Навіть крізь повискування колісних втулок і гупання копит було чути глухе перемовляння дерев. Їх скрадливе шепотіннячко: шур-шур-шур-шур… Місця пішли болотяні, запахло вогкістю і м’ятою. Високо над головою літало осіннє павутиння, поблискуючи у неяскравому сонячному промінні. Віз виїхав на напіврозвалену гатку і, стукаючи колесами, перехиляючись та поскрипуючи, покотився до річки Інші.

Ця іншинська гатка. що лопнула, як гнила нитка, немов одрізала район моєї рідної Глухарки від цивілізації, від великих і малих міст. жоден автомобіль не зміг би переправитися через Іншу, бо підходи до річки були заболочені. Колись, до війни, гатку доглядали й по ній ходили «літучки» — полуторки з газогенераторними колонками на бортах. З того часу гатку багато разів бомбили, ламали гусеницями танків, і врешті вона стала проїжджою тільки для таких легких драбиняків, як у сліпого на одне око дідка.

Та навіть і цей драбиняк біля Боярчиного джерела застряв, і довелося підштовхувати його плечем. Хитрий дідок удавав, що теж підштовхує. Довелося докласти сил. Бо не розказуватимеш кожному зустрічному про латаний живіт. Це справа цілком особиста.

Нарешті колеса, що попали між гнилі колоди, втрапили на настил, і віз пострибав далі. Ми подолали гатку і положистим бережком спустилися аж до річки. Тут Інша розливається плесом, і її звичайно переїздять убрід.

Дідок пустив коня у воду, дав йому напитися і став насвистувати. Не знаю, де як, але в нас на Поліссі завжди чомусь насвистують, коли хочуть, щоб кінь напився і заодно помочився. По інші попливла густа піна. Так ми відзначили переправу: свистом і піною. Цю врочисту подію годилося б запам’ятати — я перетинав якийсь не позначений, але дуже важливий кордон. За межами Інші я більше не міг сподіватися нічиєї допомоги. Далі не було ані телефонного зв’язку, ані більш-менш пристойних доріг.

Напружуючи сухожилля, кінь витягнув воза на грузький правий берег Інші. Далі дорога роздвоювалася, більш уторована йшла, огинаючи піщаний пагорб, ліворуч, до великого села Мишкільців. Горб, зарослий зверху чахлими берізками й сосонками, був ідеальним місцем для НП. Цю обставину я відзначив машинально, за звичкою.

— Ну, мені ліворуч, — мовив дідок. — А вам, озброєний товаришу, куди?

В голосі його бриніла образа. Ми їхали години дві або три, і за цей час він міг би заспівати багато славних пісень — і про «Галю молодую», і про Дорошенка, і про три верби, — та я не дав.

— Слухайте-бо, діду, — сказав я, зіскочивши з воза. — А чи не доводилося вам зустрічатися тут з бандитами? Ну, на цій дорозі?

Шкода мені було відпускати цього бувалого дідуся, не діставши ніякої інформації.

— З бандитами? — Око його косо і насторожено ковзнуло по моєму карабіну. — Ні… Озброєні люди, було, траплялися. От як ви.

— А де траплялися? В якому місці?

— Та я хіба ж згадаю? Пам’ять стареча… Ось ви зіскочили з воза, я про вас і забув.

І він рушив у напрямі Мишкільців. За хвилину до мене долинуло: «Ой, ти Галю, Галю молодая, чому ти не вмерла, як була малая!»

І тут я вперше збагнув: мої стосунки з поліщуками тепер складатимуться нелегко, ой як нелегко. До вчорашнього дня я був їхнім земляком, онуком відомої лайливиці баби Серафими, який приїхав на побивку після поранення. Я мав право сподіватися на симпатії і відвертості. Від мене ніхто нічого не приховував. Ніхто не був од мене залежний, та й сам я не залежав ні від кого. Я добре знав, де в піраміді сільських взаємин лежить мій кубик. Тепер кубик вийняли. Пірамідка розвалилася.

Невдовзі пісня про Галю стихла вдалині. Узявши сидора на плече, я пошкандибав усіяним глицею узбіччям. Від Інші до Глухарки було кілометрів вісімнадцять. Попереду займався прадавній сосновий бір. Я оглянувся. Прощавай, Іншо, прощавай, Ожине! Прощавай, піщаний горбе, пануюча висотко на ніким не позначеному кордоні!

Не знаю, чи це сталося випадково, чи в тому було якесь передвістя, але зупинився я на перепочинок у Шарому гаю. Не думаючи більше про бандюг, я кинув на землю карабіна, сидора та й простягся на землі. Справа в тому, що я не можу довго йти пішки: починають нити кишки. Та так огидно ниють, наче у глибині тіла важкі ковані жорна жують новину.

Я лежав, і жорна поволі стишували хід — як у вітряному млині, коли надвечір ущухає вітер. Я став помічати геть усе, що оточувало мене. Дуби у Шарому гаю обступали звивисту дорогу безладною юрбою. Листя на них трималося ще міцно, тільки ледве пожовкло, жолуді устилали землю густим шаром. Сонце вже згасало. Павутиння, підняте теплими повітряними течіями, тепер знову спускалося на землю, і я зняв з обличчя кілька липучих легких ниток.

Якийсь запізнілий жолудь зірвався з гілки над моєю головою і, гучно вдарившись об ствол карабіна, одрикошетив убік. Хрущ, обманутий теплом бабиного літа, забився раптом у гіллі. Звуки ці знову насторожили мене.

У них мовби звучала пересторога, заклик до якоїсь важливої згадки.

Залитий кров'ю слід загиблої козулі, сліди важких армійських чобіт? Ні-ні… Я обвів зором кудлаті велетенські дуби, що звисали наді мною, як гори. Їхнє верховіття ще світилося трохи жовто-рожевим, а нижнє, найважче гілля було темне. Гостро запахло вечірньою вогкістю і прілим листям. Знову протріщав у гіллі жолудь.

Я підвів голову. Наді мною звисав чорний обгорілий сук — видно, колись блискавка ударила в дуб, але дерево оклигало, зелені пагони сховали чорноту опіків, і тільки один гачкуватий сук тягнувся з гілля, наче пазури хижого птаха.