Тривожний місяць вересень - Страница 57

К оглавлению

— Бач, задубів, — бурмотів колій. — А ми його зараз окропом… Пом’якшимо!

Я чекав бабу Серафиму. Нарешті коло хвіртки промайнула «плюшечка».

— Ну що, бабусю? — кинувся я до неї.

— А що вони могли сказати. Може, в селі кращий парубок знайдеться? Га?

— Знайдеться, — зауважив я. — Та тільки на три дні.

— Згода, — сказала баба Серафима. — Гарбуза не піднесли, а скоро й заручини.

— Заручини?

— А ти що ж, поспішаєш? Усе має бути до ладу. Як дідами заведено… Вони, діди наші, не поспішали.

— Із кулеметів вони не стріляли, — сказав я. — І на літаках не літали, а їздили па волах. Добре, бабуню, усе гаразд. Сьогодні ми з вами гуляємо у Кривендихи. Треба б їм підкинути харчів.

— А ти звідки знаєш про гулянку? — спитала баба.

— Розвідка донесла… Он Валерик зараз вам пояснить.

До нашого тину, трохи похитуючись з боку на бік, підходив відпускник, визволитель Ізмаїла Валерик Кривенда. Приклав п’ятірню до безкозирки.

— Мамашо, запрошую до нас винятково, — звернувся він до баби. — Ви просто молодієте, вас і літа не беруть.

Ви рішуче мене імпонуєте! Та й міліцію сподіваємося бачити біля наших столів.

— От сволота з Чорноморського флота! — захоплено вигукнула баба. — А вже що босяцюра був! І де ото грамоти його навчили?

— Глянь, Климар, — сказав я морячкові, кивнувши на колія. — Без нього тобі не обійтися.

— Саме це я й маю на оці,— сказав Валерик і, здіймаючи кльошами пилюку, рушив до колія.

Климар, обливши засмаленого кабанця окропом і накидавши зверху соломи, вкривав його тепер ганчір’ям, щоб відпарився. На Валерика він навіть не глянув. Проте морячок був хлопець напористий і почав з головного.

— Доброго здоров’ячка, старшино, — гаркнув він козиряючи. — Маю честь запросити на сімейне свято, а також для виконання забійних справ… Настійно прошу, папашо!

Він нагнувся до Климаря, промовив неголосно, як до свого:

— Корабельного спирту привіз… сам із компасів одливав. Дев’яносто дев’ять градусів… Культурно!

Правильно почав морячок.

А під вечір почалася гулянка. Та ще й яка! Валерик вихором промчав по селу, заходив до кожної хати, запрошуючи всіх з такими приповідками, так навально й напористо, що Глухарка на якийсь час поринула в атмосферу безтурботних довоєнних свят.

У Варвариній хаті морячок затримався довше, ніж в інших, і вийшов звідти, утираючи губи, очевидно після чарки. Але найдивовижнішим Валериковим успіхом було те, що він приніс і поставив у себе в дворі, під грушею, патефон. Справжнісінький патефон київського заводу, з блискучого мембранного головкою та сукняною накладкою на диск. Хто і як наважився дістати цю коштовну річ із глибин скрині, було невідомо.

Окрім патефона, Валерик роздобув і новенькі грампластинки, та не якісь там увертюри, а пісні Клавдії Шульженко. Тож не дивно, що надвечір на подвір’ї Кривендихи, коло стін погано побіленої підсліпуватої мазанки, зібралися мало не всі глухарчани, у кого ще гнулись коліна. З дощаних уламків та з поліняк спорудили столи й лави, і вийшло зовсім гарно, по-довоєнному, коли один хазяїн приймав у садку сотню душ, не забуваючи й про місце для випадкового гостя.

І, ніби наважившись повністю домалювати мирну картину сільського свята, з’явився випадковий гість… Але це сталося пізніше.

4.

Ми з Попеленком сиділи окремо, коло ліси, на стосі дров. Звідси добре було видно Глухарку: і світлу Варварину мазанку, і довгу похмуру хату Семеренкових з рядком тополь у дворі, і гончарню, і кузню — одне слово, всі доручені нам об’єкти. Та й односельчани, що зібралися на гулянку, були перед нами як на долоні.

Глухарчани, випивши по одній і по другій, зразу ж стихійно розбилися на дві групи: старші рушили на втоптаний двір-токовище, де за довгим столом верховодив Глумський, а дівчата й підлітки, оточивши півколом Валерика, залишилися в затінку занедбаного, густо порослого травою садка. Найближче до морячка опинився Климар, якого герой вечора величав тільки «папашею» і «старшиною». Тут, у колі глухарчан, колій утратив риси ката і цілком скидався на бравого й могутнього фронтового старшину-артилериста, одного з тих, що, поплювавши на руки, запросто розвертають станки «стоп’яток».

Климар прийшов на гулянку, несподівано легко піддавшись на умовляння Валерика. Він виконав свою нову роботу колія професійно вправно й швидко і тепер розважався як міг. Начебто ніхто й не чекав його в лісі. Начебто Горілий і не давав йому ніякого завдання… Але ж мав таки настати той момент, коли він спробує зв’язатися із своїми дружками! Тож недаремно серед підлітків, що сопіли коло Валерика, найголосніше сопів бистроокий попеленківський Василько.

Навколо Глумського точилися серйозні розмови. Голову розпитували про гас, про сіль та про податок на сади. На всі ці запитання Глумський, скалячи великі зуби, відповідав: «Видно буде». Жінки вдоволено кивали головами. Гасу й солі вони не чекали, їм хотілося ще раз пересвідчитись, що голова — чоловік відповідальний, слів на вітер не кидав, навіть будучи під чаркою.

Поблизу Глумського сиділи і Маляси. По-моєму, вони забралися сюди, щоб якнайдалі бути від Климаря. Маляс, посмикуючи борідку, наполохано позирав то на мене, то на колія. І ще одна людина з тривогою дивилися на Климаря — гончар Семеренків. Серафима, що пліч-о-пліч сиділа із своїми беззубими подругами, наспівувала «Ой, три шляхи широкії», але з-під напівприплющених повік стежила своїми маленькими очицями за всім, що діялося довкола.