Тривожний місяць вересень - Страница 54

К оглавлению

— Нікого не було у Климаря? — спитав я Серафиму.

— Варвара забігала. Про щось розпитувала, — сказала баба.

Вона слухала, як Климар точить ножі.

— Бабцю, пора до Семеренкових, — сказав я.

— Тобі треба б справжню сваху, а чого бабу посилати?

— Бабцю, вони на вас чекають. — Я обережно одвів її від загінця. — Усе буде гаразд.

— Та куди вже краще, — сказала вона. — Убивці!

Вона кинула останній погляд на свого улюбленця. Для сторонньої людини, яка не розуміла селянського життя, поведінка Серафими видалася б дивною. Скільки вона виростила отих Яшків і всіх любила. І всіх оддавала під ніж… Але кожен з тих кабанців доживав до свого строку, нагулявши належні пуди сала. Смерть була закономірною, природною; а Яшко мав загинути передчасно — як жертва складної гри. Тож Серафима й страждала.

…Климар увійшов до хліва з цеберкою, повною окропу, і з порожнім відром, у якому побрязкувала алюмінієва кварта. До теплого духу гною в хліві домішувався густий сивушний перегар.

— Пальці не тремтять? — запитав я.

Він поставив відро і, нагнувшись до халяви, раптом витяг у напрямку до мене обидва ножі. Рух був швидкий, леза блиснули в мене коло шиї. Я мало не відскочив. На щастя, встиг побороти той інстинктивний рух. Климар не повинен думати, що я його боюсь.

Два жала застигли переді мною. Вони були непорушні, наче затиснуті в лещата.

— Що значить випити норму, — промовив Климар. — Ваша баба тямуща жінка… Не тремтять, еге ж?

Він сховав ножі за халяву і важко, незграбно переліз через загородку — мало ворини не поламав. Яшко вереснув, кинувся в протилежний куток і нажахано дивився звідти.

Крізь розчинені двері хліва було видно, як Серафима вийшла з хати й попрямувала до хвіртки. Вона не озирнулася. На ній була довоєнна парадна «плюшечка», трохи потерта, і довга червона спідниця, з-під якої виднілися розношені черевики, що вихлялися на худих, викривлених старістю ногах. Баба Серафима вирушала влаштовувати долю Івана Капелюха.

— Нічого кабанець, — сказав Климар, професіонально оцінюючи Яшка. — Щоправда, борзуватий… Кабанів — їх на дві групи поділяють: одні для сала, другі — для кавалерії. Жолудями не підгодовували?

— Жолуді в Шарому гаю, — відказав я. — А там, дивись, і самого на дуба підвісять замість жолудя.

— Ги-ги-ги, — закалатав у барило Климар. — Чував я, у вас тут бешкетують. «Яструбкові», звичайно, неприємно… Нас ось із Бурканом не займають. Правда, Буркан?

Пес натягнув мотузка і, здавлений мотузяним зашморгом-нашийником, захарчавши, зазирнув у хлів.

— Вам, «яструбкам», підкріплення треба просити, — промовив колій ніби ненароком, усе придивляючись до Яшка. — з райцентру! Малувато вас…

— Вистачить!

— Ага.

І, вигукнувши коротке «хек», колій метнувся у куток, де завмер Яшко. Той несамовито заверещав. Він був шпаркий, сала ще не нагуляв, вивернувся й кинувся в протилежний бік хліва. Климар виявив неабияку спритність. Як тільки Яшко спробував повторити свій маневр, він по-воротарськи стрибнув навперейми і, вхопивши кабанця за ноги, звалив його на бік.

Яшко заверещав так, що, по-моєму, і в Ожині могли почути. Ратички терзали солом’яну підстилку. Нараз крик урвався, перейшов на хрипіння. Я й оком не встиг змигнути — під лівою передньою гомілкою кабанчика, що лежав на боці, стирчала дерев’яна колодочка ножа. Климар, притримуючи Яшка, що бився й харчав, крякнув і повернув лезо. Тоді, пустивши ножа, потягнувся рукою й ухопив відро. Ратички все сіпалися, але дедалі слабше й слабше. Колій спритно підставив відро, підняв трохи гомілку, висмикнув ножа, і з дірки вдарив важкий червоний струмінь. Жодна краплина не впала па підстилку.

Пес за дверима аж задихався від збудження. Яшко вже затих, тепер хрипів пес. Климар повертав Яшка так, що кров неослабним струменем цебеніла у відро. Дзюркотіння рідини, що била в жерсть, перейшла на булькання: відро наповнювалося. Тепер я теж відчув, як і Буркан, запах крові. Кров тварини пахне так само, як і людська кров.

Климар підморгнув мені. Коли він підвівся з відром руці, рана більше не кровоточила. Він був великий майстер щодо забою, той Климар. Можна сказати, талант… Він узяв алюмінієву кварту, призначення якої досі було мені незрозуміле, і зачерпнув гарячої, густої крові.

— Така звичка, — пояснив він мені.— Від крові сили багато прибував. У ній суцільна сила. Навіть дітям суху кров дають! «Матоген» називається!

Він спорожнив кварту великими ковтками. Я бачив, як здригається й надимається його шия. Кров наче кулями скочувалася в його нутро черев горлянку, розтягуючи її. «Гаразд, пий, Климарю. Зміцнюй здоров’я».

— Звичайно, нема в мені тієї сили, що раніше, — подружньому, довірливо сказав він басом. — Не хвалитимусь, нема. Я, було колись, вісімнадцять пудів па другий поверх виніс. Побився об заклад… Вип’єш? — спитав він і простягнув кварту.

Я заперечливо похитав головою. Я не міг бачити крові.

— А даремно, — сказав колій. — Од цього велика сила на дівчат. Велика злість, а їм це до вподоби… Я вже знаю…

Схоже на те, що він надумав давати мені уроки статевого виховання. Розбирався. Аякже, він був один із тих, хто тримав Ніну Семеренкову. Чи не йому в руку вчепилася зубами Антоніна? То щастя, що Горілий вмилостивився, не віддав Климареві молодшу. Незважаючи па теплі густі пахощі хліва з його стійлами, на важкий земляний дух крові, ледь чутний аромат скошеної конюшини й досі пробивався з коміра шинелі до мого обличчя. Аромат довіри і слабкості.