Тривожний місяць вересень - Страница 44

Я розумів, що все це зроблено зовсім не так, як насправді, з якимось нарочитим викликом тому, до чого я звик. Але мені подобалось. Леви та мудрі сови-пелікани вабили до себе. «А пам’ятаєш? — промовляли вони. — Пам’ятаєш, Панське згарище було тоді величезним і загадковим гаєм, і ми жили там, блукали в заростях лопухів та конопель? Ти просто забув нас на якийсь час… Тоді Вій лякав тебе своїми страшними повіками. А Кріт був жахливим чаклуном, схожим на ікластого Катерининого батька… Ти просто забув… Багато крові розлилося в світі. Люди стали швидко дорослішати. Але коли настануть спокійні часи, прийди якось у лопухи — вони здадуться тобі невисокими, навіть зовсім низенькими, а ти нагнись і постарайся розгледіти нас у тому лісі!»

Дивовижні були іграшки…

Я повернувся до Семеренкових. Батько, як і раніше, скоса позирав на мене, тримаючи кухоль коло рота, а дочка навіть не доторкнулася до молока та хліба. Вона дивилася на мене з очікуванням і проханням, наче я міг оживити всіх отих звіряток.

— Здорово! — сказав я Семеренкову. — Я й не думав, що ви займаєтеся таким!

Антоніна усміхнулася. То була усмішка щасливої людини. М’яким, жіночим рухом вона поправила пасмо волосся, що вибилося з-під хустки.

— Це дочка, — промовив Семеренків. — Вона ліпить тут, удома, — на заводі не до іграшок: людям посуд потрібен!

Вона й далі усміхалася, дивлячись на мене. Що ж ти за людина, Антоніно? Ти допомагаєш бандитам, носиш їм хліб та сало, переш їхні зашкарублі сорочки. А пальці в тебе такі тонкі та довгі, і ти ліпиш дивоглядних звірів. Може, ти дитина, котра не розумів, що чинить?

— Вона любить ліпити, — сказав Семеренків гордо. — Вона відчував глину, як щось живе. Мов цуценя яке-небудь.

Вона сиділа, стуливши прямі ноги, кісточка до кісточки, сиділа так, що можна було годину й дві дивитися на неї, і, слово честі, я й сам, зрештою, став би німим. Ну що ж мені робити з тобою, Антоніно? Нічого не розумію. Нічого!

Знову Антоні нині пальці, немов у задумі, торкнулися пасма солом’яного волосся, прибравши його під хустку. Мені здалося, що в тому жесті, боязкому й невпевненому, криється якийсь смисл: авжеж, ніби казала вона, я хотіла б подобатися… Та чи ж потрібно?

Вона подивилася запитально на батька, перевела погляд на іграшки, потім на мене.

— Хоче подарувати вам що-небудь, — пояснив Семеренків. — З оцього череп’я.

— Ні, не візьму, — сказав я. — Не можу я брати подарунки… У вас!

Не знаю, навіщо я так сказав: «У вас!» З несподіваним презирством і злістю. Вона сиділа така худенька, тонка, ледь нахилившись до мене, і я нараз вирішив зразу покласти край жалощам і коханню, поставити все на місце. Навіщо я хотів завдати їй болю? Я ж догадувався. що вона ні в чому не може бути винна, і ці звірі, наївні глиняні діти-звірі, докірливо дивилися на мене очима-западинами. Вони не могли її захистити і витріщали свої очиська. Але я вже не міг зупинитися. Не для того я прийшов сюди, щоб умлівати від кохання та співчуття.

— Не час мені в іграшки гуляти, коли бандити рядом, — сказав я. — Вам добре, у ваші ж вікна вони не стрілятимуть! Самі знаєте чому…

Я не хотів цього казати, слово честі! Я хотів мовчати б дивитися їй у вічі, дивитися, як вона сидить, як поправляє волосся, усміхається. Вона здригнулася і стулила губи. Рука поволі ковзнула від хустки до столу і, ледь затримавшись на дощаному ріжку, падала далі аж поки не повисла безвільно. Батько занепокоєно глянув на неї.

— Вона ще нікому ніколи не дарувала своїх глиняників, — тихо промовив Семеренків. — Соромиться… тільки для себе робить.

Що це діялося зі мною? Я любив її, любив і жалів, і все-таки не міг забути отих вузликів під пеньком, ніяк не міг забути вузликів, та й сестроньки Ніночки не міг простити, і того рябого здоровила бандюгу, для якого Антоніна принесла свою «посилку».

Усе в мені перемішалося й клекотіло.

— Справді, чи ж воно до іграшок людині,— заспокійливо звернувся Семеренків до дочки. — Його й самого мало не вбили. Адже ж війна, Антосю!

У мене серце стрепенулося, коли він отак м’яко, із звичною домашньою лагідністю сказав: «Антосю». То було їхнє слово, за ним стояло стільки, що я зразу відчув себе зайвим у хаті. Те слово було втіленою ніжністю, паролем і відгуком. За ним стояла таємниця батьківської і доччиної любові. Мабуть, не випадково це ім’я було чоловіче, в ньому, як мені здалося, прозвучала невловима мрія про сина, продовжувача роду гончарів, але доля дала криворукому Семеренкову двох дочок; старша зрадила домівку, пішла з бандитами, і тепер у нього залишилася тільки одна дочка, яка ліпила дивовижних звірів і вічно мовчала… Антося!

Я по думки вимовив це ім’я, дивлячись на її гострі плечі, що випиналися під хусткою, на смагляві худі руки, пасмо світлого волосся, плавні лінії стегон, які чітко окреслювалися під благеньким платтячком і несподівано за округленим зломом колін переходили в різку прямоту зімкнутих гомілок. У ній була незбагненна для мене досконалість. Така досконалість не піддається ніяким аналізам. Вона зразу вштамповується тобі в душу. І той цілісний відбиток уже не випечеш, як тавро.

«Антося!» — подумки повторив я. Вона повернулася до мене. Очі в неї зволожено блищали. Дівчина ніби вивчала мене. Антося! Її уста здригнулися, розтулились, втратили сувору прямоту і знову обм’якнули.

Я відчував, що голова в мене іде обертом. Ну чого це я знову розквасив губи? Чого я сюди кінець кінцем прийшов?

— Слухайте-бо, — сказав я Семеренкові.— По-моєму, ви перший раз не доказали. Ходімо посидимо на призьбі.