Тривожний місяць вересень - Страница 30

Сагайдачний посміхнувся. Він обережно зняв пенсне, мов бабку з гілки, і потер сухим, гострим пальцем дві червоні ямочки на переніссі.

— Вони повірять, — промовив він. — За двадцять п’ять років, що я в Грушевому, я ще нікому не збрехав, і про це знають усі, навіть бандити. За мене можеш не хвилюватися.

Він провів мене, йдучи поряд воза, до крайньої хати, вікна якої були навхрест позабивані жердинами. Я знав, що Сагайдачний ще нікого не проводжав до околиці.

— Їдь звідси, Ваню, — сказав він на прощання. — Пошлись на здоров’я. Я дам тобі листа до професора Чудинського в Київ. Ми листувалися з приводу його передмови до Древса. Тебе візьмуть на історичний. Повір, у тебе є майбутнє. Станеш ученим, піднімешся над усією оцією лихою, непотрібною суєтою!

«Коли я отак вештатимусь без толку, бандити мене, врешті, пристукнуть, — подумав я. — Історична наука осиротіє, а історія нічим не збагатиться».

Я зручніше поклав кулемет, так, щоб можна було повернути його в будь-який бік. І намацав гранати в кишенях. Аж ген, де занедбана нива сходилася з небом, стояли круглі яблуні-дички, а там уже й ліс…

Тримаючи шлях на дички, я ще довго бачив голову, що виблискувала під вересневим сонцем. Пенсне теж блищало. Сагайдачного аж ніяк не можна було брати з собою в розвідку. За півтори версти його виказував отой подвійний блиск.

— Ну, гайда! — крикнув я па Лебідку, коли ми поминули яблуневі дерева і хутір зник. — Годі балачок!

17.

Недарма Лебідку мали за норовисту кобилу. Вона так шарпонула сноповозку, що курява здійснялася аж за вістрям «лисиці», яка стирчала із задка воза, ніби гармата. Я вхопився однією рукою за полудрабок, а другою намагався одночасно утримати і віжки, і кулемет, що підстрибував на сіні.

— Живіш, живіш! — кричав я.

Після тихої хати Сагайдачного, після німої бесіди із спокійними, здруженими в Грушевому хуторі богами і пережитого розчарування мене охопила жадоба діяльності, руху, і Лебідка, здавалося, це зрозуміла.

Березняк з його камуфляжною строкатістю, і червоний сосновий бір, і фіолетове шумовиння вересу — усе пролетить, промчиться, прогуркотить мимо вихлястих коліс. Давай, фронтовий коню, жми! Поруч мене МГ, і приставлений до нього круглий, товстий, як барильце, диск, і дві гранати в кишенях шинелі. Нехай би вони вийшли назустріч, нехай!.. Усе б тоді вирішилося, не залишилося б нічого нез’ясованого. Воювати так воювати!.. Можливо, ніде людина не почуває себе спокійніше, аніж у своїй душі. Можливо! Але все-таки в душі не заховаєшся, як у бліндажі. Ні, є вищий спокій — лютий, стріляючий, гуркотливий спокій бою. Коли все ясно, все чітко: ворог і ти, і більше нічого. Чи знає старий про такий спокій?

— Давай-давай, Лебідко! Жми! — І кінь, стараючись, незграбно, але жваво бив копитами лісну занедбану дорогу. Я нагнувся на мить, щоб поправити кулемет, і, підвівши голову, вгледів попереду чоловіка. Він плентався немов у задумі, нічого не чув і не добачав. Я бачив клумак у нього на спині. Це що, жива барикада? Не стрілятиму ж я в спину незнайомої мені людини! Доведеться притримати коня. Зупинитися… А може, вони влаштували пастку?

Лебідка наздоганяла чоловіка.

— Е-ей! — закричав я пішоходові.— Ей, ти! Обернися! Телепню!

Я багато чого, виявляється, навчився у бабки Серафими. Я так узивав цього чоловіка, який чвалав колією, що він мав би завити від ураженого гонору. Та все марно.

За три кроки від чоловіка Лебідка зупинилася. Вона не наважувалася його збити. Тут я з полегкістю зітхнув і розтиснув пальці, що вчепилися в рукоятку МГ. Над клумаком височіла знайома драна солдатська шапка й густа чуприна, схожа на жмут збитого клоччя.

— Гнате! — гаркнув я. — Ти знову на моїй дорозі?

Він обернувся і, вгледівши мене, засміявся, а потім проспівав:

Вони весілля відгуляли — а там уже було що пить,
Вони лиш нічку переспали і добре стали вкупі жить.

— Сідай! — мовив я йому. — В дорозі доспіваєш. Хоч ні, стривай!

Я оглянув його клумак і дістав звідти два снаряди. Відніс їх убік. На жаль, мені не було чим їх підірвати, щоб показати Гнатові, який голосок у його зв’язаних мідними путами поросят.

— Їдьмо!

Я поклав кулемета Гнатові на коліна, звелів йому спокійно сидіти, встав і потягнув віжки. Лебідка смикнулася, але при цьому якось нервово застригла вухами. Вона пішла трохи боком, скоса позираючи в сторону і схрапуючи. Я глянув праворуч і побачив їх.

Їх було четверо, вони стояли в кущах вільшини, так що тільки обличчя невиразно біліли у затінку. На одному була жовта шкіряна куртка. Якийсь неясний спогад майнув у моїй голові, коли я побачив цю куртку, та він одразу ж зник, так і не встигши проявитись: було не до спогадів.

Кулемет, як і раніше, лежав у Гната на колінах, але дурник устиг привалити його зверху важким клумаком. А втім, я все одно не встиг би підняти МГ і прицілитись. У всіх чотирьох напевно ж були напоготові автомати. Я не бачив зброї за листям, але стволи, певна річ, були сирямовані на мене. До цих чотирьох у вільшині було метрів п’ятдесят. Вони стояли й немов очікували. Чого?

— Но, Лебідко! — сказав я якомога спокійним голосом і смикнув віжки. Чотири білі плями світились у вільшині. Вони поволі відпливали назад. Тепер Гнат прикрив мене тілом. Якщо вони стрілятимуть, то неминуче зріжуть його», — подумав я. От уже хто ні при чому! У мене майнула думка прилягти па сноповозці і, таким чином, опинитися за широкою Гнатовою спиною, як за барикадним лантухом із піском. Зручно було б стріляти. Мабуть, я встиг би дістати МГ, добре прилаштуватися і підстрелити всіх чотирьох на такій дистанції. Авжеж устиг би, факт. І вони нічого не вдіяли б зі мною. Гнат захистив би…