Тривожний місяць вересень - Страница 3


К оглавлению

3

— А, чортовиння!

Я враз зіскакую з ліжка — тільки тепле молоко булькає. Під три чорти остогидлу хату! До Варвари, чи що, податись? На що тільки не зважишся від нудьги… Варвара зразу ж поставить на стіл пляшку. В неї наче тютюнового диму напустили, в оту пляшку, такий на Поліссі сизий самогон. Господиня сяде напроти, уп’ялиться своїми сливами. Ну й… Попеленко недарма казав, що Варвара проста й безвідмовна в поводженні, як російська трьохлінійка. Правда, я не був певен, що в руках у Попеленка трьохлінійка безвідмовна.

— Ти куди? — Баба Серафима стає перед дверима, тримаючи рогача в положенні «до ноги». — Куди це ти зібрався? З-під рудої кобили яйця красти?.. Ну, була пошта, була, удавись ти нею, як старий Субоч риб’ячою кісткою вдавився!

І з цими словами баба кидає рогача, лізе за Миколая-угодника, ікону, що найвище висить на покуті, й дістає складеного удвоє рожевого папірця. «Ожинський райвіськом…» — і підпис гачком.

Повістка!

— Серафимо Іванівно, дайте я вас розцілую, неню!

Але баба Серафима ридає, витираючи обличчя закіптюженою рукою.

3.

У військкоматі, у приймальні, на ослонах сиділи чоловіки, курили в кулак, роздивлялись плакати, перемовлялись. У призначену годину щілясті двері відчинились, і до приймальні зайшов парубок з аркушиком у руках. На вилинялій гімнастерці в нього були червона і жовта смужки.

— Капелюх є? — спитав він.

Не люблю, коли мене на прізвище називають… Капелюх — це все одно що тюхтій. Не дуже воно личить розвідникові.

— Є… — буркнув я.

— Вас чекають у райвідділі НКВС, — сказав парубок, переглядаючи список і збираючись викликати іншого.

— Що? — недоумкувато перепитав я.

— У міліції вас чекають, — мовив парубок. — Пройдіть, у цьому самому будинку, сусідні двері.

Це я й сам знав, що сусідні двері.

— Слухай-но, земляче, а навіщо я їм потрібен, у міліції? — запитав я. — Мені ж сюди повістка…

Тут парубок уперше глянув на мене. Очі в нього були голубі, але з тим легеньким помутнінням, яке, очевидно, набувається тільки на канцелярській службі. Коли люди існують для тебе лише у списках, очі неодмінно затягує — спочатку легенька — поволока. Ота поволока як стіна. Вона одразу дає зрозуміти інший масштаб мислення.

— Вам там усе пояснять, — сказав парубок. — Я не уповноважений. — І викликав іншого: — Погребень! Зайдіть до райвійськкома!

З найгіршим передчуттям я відчинив двері, що вели до райвідділу НКВС. Поки я прямував лісною дорогою до Ожина, поки мене підвозили вусаті попутні дядьки на немащених возах — од нас до Ожина майже тридцять кілометрів, — я встиг накидати досить мальовничий план моєї зустрічі з військкомом. Звичайно ж мене повинен був прийняти сам райвійськком. «Старший сержанте! Ми одержали ваші заяви з проханням відправити вас на фронт, у рідну військову частину. Ми вирішили задовольнити ваше прохання…» Усе могло б бути красиво. І от мене викликають до міліції, наче якогось мішечника.

…У міліції, ніби перепрошуючи за неуважність військома, мене прийняв сам начальник відділу Гупан, гладенько як на воєнний час поголений чоловік солідного зросту. Якби у нього навіть не було погонів, то й тоді він тільки самою фігурою сягав би на «два просвіти».

Поруч із начальником сидів капітан з петличками особіста і хворобливими сльозавими очима та кирпатий юнак у великому, видно батьківському, піджаку з широченними ватяними плечима, з білим комірцем навипуск. Оцей уже напевно був із районного комсомолу. Мені дуже не сподобалося, що тут сидить цей парубійко із білим комірцем навипуск. Раптом майнула думка, що вони мають намір набирати старших піонервожатих для шкіл. Навіть аж холоднувато стало якось від цієї думки.

— Сідайте, Іване Миколайовичу, — промовив начальник райвідділу, коли я відрапортував.

Перед ним лежала тоненька течка, і він переглядав аркушики. Його величезні лаписька були створені не для паперів. Він роздивлявся папери обережно, боячись зіпсувати, як жінки роздивляються на шовкові панчохи. Капітан теж зазирав у аркушики, схилившись до начальникового плеча. А юнак уп’ялив очі прямо в мене і захоплено усміхався. По-моєму, він хотів цим сказати, ніби все, що тут відбувається, — свято для нього і для мене, велика, світла і радісна подія в житті. Саме це мене й турбувало.

— Як ви себе почуваєте, Іване Миколайовичу? — гідно запитав капітан, усе ще скоса зазираючи в аркушики. Звичайно ж, це була моя особова справа. І там було записано не тільки моє ім’я, по батькові, але й усе, що належить, в тому числі висновки лікарів. про два метри кишок і таке інше.

— Почуваю себе дуже добре, — сказав я. — Рани загоїлися. Готовий на фронт. Слово честі!

— Чудово! — сказав начальник райвідділу. — Дається взнаки операція?

— Ні. Іноді на погоду… Але можу і бігати, і стрибати. Все минеться.

— Комсомолець? — спитав юнак голосно.

— Комсомолець.

Юнак почав усміхатися ще дужче і переможно оглянув капітана і начальника райвідділу. Начебто він раніше й не здогадувався, що я комсомолець, і тепер переживає бурхливу радість. Йому було років шіснадцять.

— Ось що, Іване Миколайовичу, — промовив начальник відділу. — Ми з тобою люди дорослі, чого нам грати у хованки? на фронт тобі поки що не можна. Метикуєш? Треба підкріпити здоров’я, відпочити у сільській місцевості. У нас є інше завдання. Бойове! Ми разом з товаришем Овчуком і Абросимовим, — він кивнув на капітана і юнака, — добираємо кадри бійців винищувального батальйону, «яструбків» по-простому. Не приховуємо — робота небезпечна. Офіційно батальйон дислокований в Ожині, у райцентрі, але нам доводиться розбивати «яструбків» на невеликі… зовсім невеликі групи і розподіляти по селах. Фактично «яструбки» в селі — бійці самооборони. Вони охороняють жителів від бандитів. Взагалі… пильнують порядку… Сам знаєш, як неспокійно в лісах. пропонуємо тобі посаду старшого у вашому селі, замість Штебльонка, що загинув.

3