Тривожний місяць вересень - Страница 27

— Здрастуйте, Мироне Олеговичу, — промовив я.

Він не одразу відповів. Сагайдачний був худорлявий, сухенький дідок, його поголена під нуль голова ніби росла на стеблі, як гарбуз.

— Ну, здрастуй! — мовив він. Я не відчув у його голосі радості чи бодай приязні.— На державну службу поступив?

— А звідкіля ви знаете?

— Наші тамтами хоч і неголосні, але надійні. Ну, заходь, заходь… коли вже приїхав.

І ми зайшли до хати, що зовні була звичайна мазанка з підсліпуватими віконцями та призьбою, утеплена соломою і кукурудзинням, а всередині скидалася на таємниче пристанище капітана Немо. На білих стінах — полиці з книжками та різними поміщицькими дрібничками, котрі Сагайдачний умудрився зберегти, дарма що через Грушевий валами прокочувалися вогняні роки, які запам’ятало Полісся, від сімнадцятого до сорок четвертого їх налічувалося близько десятка; саме повстання куркуля Штопа чого було варте — хати спалахували легше за сірники, сірники ж бо нікудишні були.

Зібрані в тісну мазанку, поставлені на книжкові, з грубезних дощок полиці, на вузькі підвіконня, порозвішувані на вибілених стінах усі оті бра, складні, вазочки, статуетки, ножі для розрізання паперів, барометри, ножиці для свічкового нагару, бронзові будди, пляшки з довгими шийками справляли велике враження на новачка, і багато чоловіків та жінок, що вперше потрапляли до Сагайдачного, починали хреститись: усе довкола блищало й сяяло, як у храмі. Оті старорежимні дрібнички в сільському житті були зовсім непотрібні — цяцьки, як казали сусіди Сагайдачного. Та господар оберігав своє добро, мабуть, воно було дороге йому як згадка про інші часи.

Я поставив кулемета недалечко од вікна, з якого добре було видно всю вулицю, зняв шинелю, обтяжену двома гранатами, і вмостився у подертому кріслі з високою спинкою, на яке показав жестом Сагайдачний.

— Ну, так що в тебе, Іване Миколайовичу? — запитав Сагайдачний. — Адже цього разу ти у справі?

— А чому ви так думаєте?

Сагайдачний гмукнув і заходився прикурювати від «катюші»… Було якось дивно бачити в цій хаті солдатський запалювальний пристрій із кременем, губкою і уламком напильника.

— А тому, любий друже, — сказав він, — що тепер ти не завітаєш для щирої розмови, ти на службі!

Він нарешті розпалив свою тоненьку саморобну цигарочку і, задерши гостре підборіддя, випустив кільце диму. Можна було подумати, що він курить не жахливу селянську махру, а якусь там «Герцеговину-Флор».

Мені подобався Сагайдачний. Ми були класово чужі люди. Мій дід, трудящий селянин, візникував, корчував ліси під Глухаркою, а Сагайдачний належав до «колишніх». «Колишніх» я звик зневажати ще з шкільної лави, а точніше, ще раніш, з босоногого дитинства. Проте до Сагайдачного це не мало відношення. Як же гарно було сидіти у високому драному кріслі серед книжок і всякого феодально-поміщицького мотлоху і слухати трохи деренчливий голос господаря дому! Тут забувалися всі важкі господарські клопоти, усі дрібні справи.

Але сьогоднішня наша зустріч, я відчував, буде недоладна.

— Людині мого віку приємно, навіть необхідно проектувати свої знання та свій досвід на чистий і сприйнятливий екран, — промовив Сагайдачний. — Але тепер… ти став чимось на зразок міліціонера, так же? Страж порядку?

— Так, — сказав я, зітхнувши і чомусь відчувши себе винуватим. — Виходить, що так.

Я глянув на фотографію за спиною Сагайдачного. На ній була вродлива молода жінка в солом’яному буржуазному капелюшку. Сагайдачний давно вже постарів, і череп його став голий, а вона усміхалася там, на фотографії, вічно молода. Вона залишилася моєю ровесницею. «Цікаво, — подумав я знічев’я, — якби вона несподівано ожила, про що вони говорили б?»

— А знаєш, чим ти мені завжди подобався? — спитав Сагайдачний. — Здатністю бути не схильним до стереотипів. Адже я, людина в пенсне, для вашого покоління дивна, навіть підозріла особа, правда ж? Але ти не віриш у зовнішність, ти хочеш зазирнути всередину. В принципі це риса дослідника. Тож я й подумав: ось син села, на якого варто звернути увагу! Звивини його поки що заповнені початковими знаннями, але вони таки звивини, а не прямі лінії, як у багатьох. Може, з цього хлопця будуть люди. Але тепер ти на службі, ти страж порядку. Ти обрав не кращу з доріг… Прикро!

— Зовсім не прикро! — розсердився я. — Так треба було.

— Треба, — посміхнувся Сагайдачний. — Яке чудове слівце.

Він обережно затягнувся, побоюючись спалити тоненьку цигарочку одним вдихом.

— «Старайся мати дозвілля, щоб навчитися чогось гарного, і перестань блукати без мети», — процитував Сагайдачний. — А ти блукаєш. Ти квапишся поневолити себе негідною службою.

— Це що, Ренар? — спитав я.

— Марк Аврелій, — відповів він. — Тобі слід було б прислухатися до цих слів.

— Зараз ніколи, — промовив я.

— Ну гаразд… — він зітхнув. — Служи. Старайся. Але ти так і зостанешся напівосвіченою людиною. Стандартним витвором свого віку. Це страшно. Краще думати, що не знаєш нічого, ніж вважати, що знаєш багато. Напівзнання породжують різні неприємності,— він посміхнувся. — Барбароссу можна сплутати з бабірусою, а це зовсім різні речі, тому що Барбаросса — імператор, а бабіруса — свиня з острова Целебес… Можливо, ти серйозно вирішив, що десятирічки, яка дала змогу тобі трохи відірватися од села, цілком досить. Ну гаразд…

Він поклав недопалок у мідну, позеленілу квітку лотоса. Недопалок був завбільшки з кульку від малокаліберки.

— Кажи, чого приїхав!