Тривожний місяць вересень - Страница 14

Чому Штебльонок, приїхавши до Глухарки, зупинився саме в цій хаті, було незрозуміло. Мабуть, мисливець заговорив його. Жінки базікали, що всьому причина Малясова дружина, та це вже були справжнісінькі плітки. Я подумав про це, коли Малясиха вийшла мене зустрічати. Вона мала майже квадратні форми — самохідний протитанковий надовбень, уквітчаний барвистого хустиною. Мостини під Малясихою аж поскрипували. Вона легко могла б розвалити цю хистку халупу, коли б їй заманулося увійти не через двері, а через стіну.

— Заходьте, заходьте! — радісно защебетала господиня. — Ставте вашу рушницю в отой куточок. Там тепленько… Та нічого, нічого, не обтрушуйтесь, у нас паркетів отих нема…

Отак лагідно у Малясів мене ще не зустрічали. Невже зброя робить людину бажаним гостем?

Сам господар морочився із своєю старенькою рушницею, обмотуючи дротом розщеплений приклад.

— А… колего — мовив він. — Сідай, сідай, теє-то як його. Гостем будеш.

Чого він назвав мене колегою, було неясно. Може, угледівши карабіна, він подумав, що я теж з племені мисливців?

Недовго думаючи, Малясиха поставила на стіл пляшку.

Я зрозумів, що «яструбкові» загрожує небезпека не тільки з боку бандитів.

— З цієї рушниці Я в лісі, теє-то як його, кабанчика поклав за сто метрів, — провадив далі Маляс. — Бельгійська! Мені за неї «зауер» давали…

Взагалі у цього мисливця все було незвичайне: рушниця, пес, якого він називав сеттером-лавераком, що завжди справляло сильне враження на слухачів, коза, що нібито давала близько шести літрів молока в день, і таке інше. Маляс був типовий сільський базіка.

Я відмовився од випивки. Господар зразу ж заходився частувати мене мисливськими байками.

— Слухай-бо, Маляс, — мовив я, — розкажи про Штебльонка. Тільки без брехні. Усе, що знаєш.

— А що Штебльонок? Штебльонок він і був Штебльонок, гарний чоловік, теє-то як його.

Натхнення у Маляса вичерпалося, тільки-но треба було перейти від фантазії до точної розповіді. Блиск в очах згас. Мюнхгаузен зник, переді мною сидів сухий дідок з кудлатою борідкою.

— Чого Штебльонок подався до райцентру? — запитав я.

Мені здалося, що Маляс здригнувся. Він якось жалібно зиркнув на дружину, немов очікуючи від неї стусана.

Ну та й мужичків лишила у селі війна!

— Не знаю! — врешті сказав він. — Оцього не знаю!

— А що ти знаєш?

— Та нічогісінько, він же дурень! — втрутилася Малясиха. — Ви ж гляньте на нього! — І вона уп’ялила очі в чоловіка, начебто не встигла намилуватися ним за двадцять років.

— Штебльонок нічого вам не сказав перед тим, як пішов?

— Нічого…

— Про Горілого не згадував?

Маляс пожвавішав. Видно було, що розмова минула якусь небезпечну для нього критичну точку. Він зморщив жовте личко, пригадуючи.

— Якось ми розбалакалися. Він, Штебльонок, теє-то як його, партизаном війну пройшов. Там, у білоруському краї. У загоні Козельцова… Ну й розповідав, що Горілий багато їм крові попсував…

— Фашистський недолюдок! — вставила дружина, яка пильно стежила за точністю характеристик.

— Недолюдок! — згодився Маляс. — Він, Горілий, у німців велику силу мав. От вони йому доручили, теє-то як його, набрати цей, як би точно сказати… протипартизанський загін. Ну, обманний. Бандерівці, а не відрізниш од партизанів!

— Ти точніше кажи, а то верзеш нісенітниці, — знову втрутилася Малясиха. І повернулася до мене: — Ви вже вибачайте, коли він що не так скаже.

— Ну і діяв той загін на зразок партизанів, — провадив далі хазяїн. — По лісах шастали… І якщо десь натикався на справжніх партизанів, то знищував їх… Або на німців наводив. Обманом. Ну, ще грабували, вбивали, катували людей, щоб озлобити проти партизанів!

— Фашистські недолюдки! — докинула Малясиха.

— Атож! Штебльонок із своїми нарвався на цих, теє-то як його… на горілівських. Був у них бій, Штебльонок розповідав, багато партизанів через підступність загинуло. Після цього Горілий у фриців гончарний заводик для батька свого випросив. Німці, ті стежили за цим ділом, теє-то як його, за матеріальною винагородою. За пійманого партизана навіть могли корову дати, наприклад, або гектарів зо два… Сіль давали!

— От-от — перебила чоловіка Малясиха. — Недолюдки! Дехто при них багатів, а в чесної людини ні кола ні двора, ось як у нас!

— Чесний, він як був, так і залишився ні з чим, — зовсім уже не до речі закінчив Маляс.

По-моєму, дружина легенько штовхнула його ногою під столом. Я весь час відчував напруженість у відповідях. Невже мені тепер не доведеться розмовляти з односельчанами вільно й легко, як раніше, до карабіна?

— А ви про Горілого після німців нічого не чули?

— Та що він нам, Горілий, бандера, відьмин син? — сказала господиня. — Ми з ним у тички гуляли!

— Може, Семеренків що чув? — запитально глянув на дружину мисливець. — Семеренків у батька Горілого на заводику гончарував.

— А що? — радісно стрепенулася Малясиха. — Семеренків тим недолюдкам служив. Глечики робив. А з глечиків німці молоко пили…

— З глечиків усі пили, — спробував був відновити справедливість Маляс, але враз і стих під поглядом дружини.

— Куди поділася старша дочка Семеренкова, Ніночка? — ніби сама себе запитувала Малясиха. — Зникла — і квит. Невже з німцями втекла? Горілий за неї сватався… Гарна дівка Ніночка!

Я пам’ятав Ніночку. Коли до війни приїжджав на шкільні канікули, то щоразу закохувався в неї. Вона носила беретик, завивала волосся в дрібненькі кучерики і дуже голосно сміялася на вечорах у клубі. Вона любила крутити хлопцям голови. Перед війною їй було років двадцять два, а мені шістнадцять, цілком зрозуміло, що моя любов могла проявлятися тільки на відстані. Антоніни я тоді зовсім не помічав.