Тривожний місяць вересень - Страница 11

«А чого ти хотів? — питаю я себе. — Утекти від самої смерті, та ще й так, щоб вона не дряпнула тебе жодним кігтем, не зробила мітки?»

Воював два з половиною роки і був, як ніжинський огірочок, цілісінький і міцний, навіть не контузило; усі вважали, що мені дуже щастить. Але десь там, у вищій бухгалтерії, помітили нарешті помилку й разом зробили нарахування: в одну мить мені десятків зо три дірок прокомпостували зразу за всю війну. Ми вскочили у велику халепу, німці засікли нас у досвітніх сутінках, усю групу, п'ять чоловік, та й закидали мінами-«жабами». Від такої міни не заховаєшся у першому-ліпшому окопчику-одиночці чи у вирві, вона, чортяка, підстрибує після удару об землю і б'є тебе з висоти. Кукаркіна, жартуна, на місці вбило, а мене й Дубова поранило. Чудні поранення від «жаб»: мене вдарило в спину, коли лежав, причаївшись, у вирві, і я думав — пусте, по дотичній чиркнуло, а вийшло, що осколки опинилися в животі. Ось що таке міна-«жаба»… Дубов тягнув мене, а я думав — оце тобі й щасливий, кров'ю всього заливає — кінець!..

І все-таки мені зрештою пощастило. Якби не Дубов, давно б уже баба Серафима по мені сороковини справила. Він мене двічі врятував, — перший раз, коли витяг з бурякового поля, де рвалися міни-«жаби», а вдруге, коли дав пораду. Йому самому важко було говорити, його ватянка просякла кров'ю, як промокашка, язик у Дубова заплітався, але він встиг сказати, що треба. Він сказав: «Потрапиш до «живітників» — запам'ятай: не більше шести годин, не більше, інакше не різатимуть, ти це запам'ятай, Іванку, не більше шести годин…» Тож я запам'ятав це, добре запам'ятав і все намагався утримати це в свідомості, щоб устигнути сказати лікареві те, що треба. Як і належить розвідникові, я визначив орієнтир у часі, вішку, якої мені слід дотримуватися, а коли мене вже смерком доставили з плацдарму на ношах у госпіталь, і я побачив над головою маленьку акумуляторну лампочку й грубий брезент пересувної операційної, і хірург запитав, коли мене поранило, я сказав: «На понтоні, вдень, коли міст наводили… — І повторив: —…Вдень, коли міст наводили». А поранили мене, коли починало розвиднятися, потім я довго лежав на березі, і переправили мене, як тільки навели понтонний міст — сонце стояло вже у зеніті.

…І вони взялися мене різати. Вони почали з живота, залишивши дрібні осколки у плечах і ногах на потім, на «закуску». Під наркозом — сестри згодом розповідали — я обмовився, що мене поранило значно раніше. Але операцію вже було розпочато, і хірург не міг кинути її насередині, вони заходилися полоскати мої протухлі кишки, виваливши їх у таз і переглядаючи кожен сантиметр, щоб не пропустити якої-небудь дірки або не залишити спохвату осколок. Ох і лаявся, мабуть, хірург!

А заковика була в тому, що в липневу спекоту швидко розвивається страшенний перитоніт, і оперувати «живітників», які пропустили свій строк, була справа цілком безнадійна. Та й навіщо людині зайві муки?

Еге ж, спершу все склалося кепсько, але я за порадою досвідченого Дубова вирішив ризикнути. Коли операція закінчилася, мене все-таки віднесли до палати, де лежали «живітники», які пропустили свій час. Два дні я був непритомний, а потім розплющив очі, і відтоді вони в мене заплющувалися, як і годиться, тільки коли сплю. Приходили й хірурги глянути на мене, навіть не розпитували ні про що, просто піднімали сорочку, дивилися й перезиралися один з одним.

Коли мене посадили в автомобіль, щоб відправити на станцію, всі прийшли з госпіталю, і було таке відчуття: це вони на виставку мене відправляють, як рідкісний експонат.

Серафима почула, як я смикаюся й скрегочу зубами і відразу ж підскочила до тапчана.

— Випий! — вона подала мені мідну яндолу.

Знав я, що там але дуже хотілося пити, тож я випив геть усю воду, що відгонила затхлістю і металом. Баба полегшено зітхнула, витерла мені чоло.

— Ой, бабуню, — сказав я, — отруїте ви мене! Але вона тільки замахала руками у відповідь на таке блюзнірство: «Та ти що!» Під час війни баба стала на диво релігійною. Усі обряди вона справляла на самодіяльний манір. Так, святу водицю вона приготовляла дуже просто: занурювала ікону в діжку з колодязною водою. Ікони, особливо оправи, світлішали, а вода набувала якогось дивного присмаку.

— Завтра твій день, Івана-пісного, — зашепотіла баба, схилившись до мене. — Покровитель змилується у день ангела.

4.

Удосвіта я виглянув у вікно. Здалося, сонце встало аж надто рано й висвітлило наш садочок, що притулився до приземкуватої хати. І тільки уважно придивившись, я збагнув, що це осіння облуда, ніякого сонця немає, а світиться червоним вишневе листя. Воно ще густо й щільно трималося на гіллі, але змінило колір і стало іржаво-червоне.

Було чути, як Серафима порається в сараї, вичитуючи за звичкою корові та кабанчикові. Особливо ж діставалося підсвинкові Яшку, якому баба докоряла ледарством та дармоїдством. Коли зважити на те, що Яшкові, тільки-но настануть морози, доведеться йти під ніж, то ці докори були для нього образливі.

Я одягнувся й вислизнув надвір. Після такої ночі ноги м'яко згиналися в колінах, ніби запрошували сісти.

Туман ще й досі огортав село, хат не було видно, грона золотих шарів палахкотіли в палісадниках, мов сигнальні вогні. Горлали півні.

Було радісно після перенесеного приступу знову відчувати себе часточкою цього осіннього ранку, що поволі розгорявся. Але мене не полишало відчуття якоїсь помилки, якогось промаху. Нібито я проспав щось важливе, втратив часточку того таємничого життя, яким жило село вночі.