Тривожний місяць вересень - Страница 103

103

— Куди? — питаю я.

Стегно. Четверта позначка… Нічого. Головне — культурно вийшло. Один тільки бандера й утік.

Лебідка ліниво тягне довгу сноповозку. Трохи підвівшись, бачу Глумського з Малясом. Вони ведуть під дулами карабінів Горілого й Крота. В отамана рука перев’язана. Кріт, обмотавши голову клаптями чиєїсь сорочки, ступає згорбившись, шкіряна підшивка у вигляді величезного серця на його галіфе понуро ходить складкою туди-сюди. Маляс цілить у ту підшивку.

Невже все? Все! Перемога!

Над головою пропливає чорна обпалена дубова гілляка. Вона вся у крапельках дощу. Ми йдемо через Шарий гай. З низького неба, як і раніше, мрячить. Поскрипують втулки.

Від «передбанника» тягне теплом і густим хвойним духом. Незабаром Глухарка.

Попеленко простує попереду. Гордо простує, вивісивши на грудях автомата. Хоче перший увійти в село… Нехай зазнає того почуття — переможного повернення. Може, все-таки з нього вийде добрий вояка.

Ми увійдемо до Глухарки мовчки, під скрип втулок. Не плач, Антоніно, скажу я. Усе добре. Здрастуй. Буде ще ясний ранок, буде чиста роса на озимині. Здрастуй!

9.

Що було потім?

Горілого відвезли до Ожина. Банда Шмученка так і не змогла взяти райцентр. З Другого Українського перекинули на Полісся авіадесантний полк. Справи на фронтах були непогані, і командування могло дозволити собі таку розкіш. Банду знищили. Але після боїв в Ожині будинків стало ще менше, а згарищ і димарів прибільшилося.

Слідство тривало довго. Горілого повісили восени сорок п’ятого вкупі з кількома есесівськими карателями.

Як виявилося, на його совісті було близько трьохсот власноручно розстріляних ним людей. Отож прізвища Семеренкова, його старшої доньки Ніни й шістнадцятирічного Абросимова фігурували в довгому списку жертв. Вони були в списку останні.

Крота теж судили, але значно раніше і, вважаючи на те, що його співробітництво з бандитами не встигло привести до трагічних наслідків, а також на поранення, обжилися висилкою на три роки. Повернувшись, він знов узявся до ковальської справи, завів нову рахівницю, безмен і невдовзі вкрив свою хату бляхою. Це була перша у Глухарці хата під залізним дахом.

Варвару засудили на п’ять років. В ув’язненні вона поводилася зразково, перевиконувала різні норми, це їй зарахували і звільнили достроково. До Глухарки Варвара не вернулася — вийшла заміж за старшину-конвоїра. Їй завжди були до вподоби військові.

У госпіталі я пролежав недовго. На додачу до поранених у мене почалося запалення легенів, і лікарям довелося таки добре поморочитися зі мною. Гупан їздив до Києва і дістав сульфідин, це мене врятувало. Але декілька днів і ночей я молов чортзна-що, а Антоніна сиділа біля ліжка і слухала.

Валерик, який потрапив до госпіталю разом зі мною, запевнив, що в основному я освідчувався в коханні й виконав за ці кілька діб норму на все життя… Валерик виписався раніше і поїхав на Чорноморський флот. Він квапився: товариші воювали вже десь аж під Бєлградом.

Попеленко, коли з бандитами було покінчено, несподівано пішов працювати в міліцію. Його служба в «яструбках» дістала, таким чином, логічний розвиток. Його старший сни, спостережливий Василько, також через деякий час пішов по батькових слідах. Отож, як образно і яскраво писала ожинська районна газета, виникла «нова династія людей у синіх шинелях», Попеленко, як виявилося, був хорошим міліціонером, але ніяк не міг дослужитися до звання молодшого сержанта, бо припускався похибок у такій галузі, як боротьба з самогоноварінням.

Цю Попеленкову біду я добре знав, бо «яструбок» знову опинився під моїм керівництвом. Після того як я одужав, Гупан запропонував мені поїхати в Київ, до вищої міліцейської школи. Він хотів, щоб моє знайомство з законом, про який він колись уночі прочитав мені таку коротку лекцію, було продовжено на іншому рівні. Поміркувавши, я згодився. Антоніна поїхала разом зі мною. Наше весілля відбулося у Глухареві взимку. Весільними були Сагайдачний й Глумський.

Гончарний заводик до зими знову задимів. Щоправда, ніхто вже не робив таких глечиків, як Семеренків. Трохи згодом, у мирний час, коли хліба стало досхочу й люди могли зайнятися мистецтвом, з Києва семеренківські глечики приїздили наукові співробітники, щоб виставити їх у музеї.

Баба Серафима знову пішла працювати у зав’ялювальний цех. Нікому було замінити Кривендиху, і баба сказала голові, що вона давно вже так ужарилася, що може сто років стояти коло печей, «ніби живий мумій».

Ми з Антоніною пробули в Києві три з половиною роки. Відверто кажучи, нам було нелегко. Дуже навіть нелегко. У сорок п’ятому, раннім літом, у нас знайшовся син, а в сорок сьомому дочка. Люди без квартири і твердої зарплати, ми поводилися дуже необачно. Але, признатися, не шкодували.

В Ожині, куди ми повернулися з дітьми, для мене розпочалося нове, дуже складне життя. Неспокійне і тривожне. Але то вже інша історія…

Побоювання Сагайдачного справдилися. У січні сорок п’ятого старого — підкравшись до вікна — застрелив колишній помічник і дружок Горілого па прізвисько Глузд. Того дощового ранку на Інші він, шостий, зумів переплисти річку й утекти. Історія з грішми не довго залишалася таємницею. Глузд вирішив помститися на Сагайдачному за загибель групи.

…Тієї ночі старий сидів коло каганця, курив тоненьку цигарку й читав книжку. Як потім з’ясувалося, то був томик Ренара.

Глузд заховався в УРі. Коли я дізнався про це, то відпросився у начальника школи і приїхав до Глухарки. Шестеро саней з міліціонерами і «яструбками» привів Гупан до УРу. Ми вистежили Глузда в одному із старих дотів. Він одстрілювався, аж доки дот не закидали гранатами.

103