Тривожний місяць вересень - Страница 1

К оглавлению

1

Вереснь — місяць

тиші,

льоту павутини, невисокого сонця -

безгучних дощів.

(Прикмети)


І вітерець легенький змовк,
Ледь задзвенівши,
Мов той курок.
Точнісінько —
Немов курок
На зводі!

Розділ перший

1.

Я дістався до «передбанника» та й упав на гарячий пісок, устелений глицею. Густий дух хвої лоскотав ніздрі. Земля гріла й наганяла на мене сон.

Я чув, як сиплеться пісок під мурашиними ніжками… Тиша — дивовижна річ. Два з половиною роки я не знав її. Щоправда, за час боїв нас кілька разів одводили на відпочинок, але фронт був не так уже й далеко, за обрієм безугавно гуркотіло, рвало брезент; земля була неспокійна, вона легенько гула, як вулик уночі. Усією своєю шкурою, — тоді ще зовсім цілою, ніде не продірявленою шкурою — я відчував цей прихований гомін навіть коли спав. Мене ніби увімкнули в якийсь акумулятор. Досить було натиснути кнопку, щоб ноги самі пірнули в чоботи і ремінь щільно обхопив гімнастерку. Недарма Дубов казав, що бере до своєї групи тільки таких хлопців, які витрачають на збирання не більше десяти секунд. «Даю вам десять секунд» — це була улюблена примовка Дубова, старшого лейтенанта з дивізійної розвідки.

Тепер фронт відійшов од мене. З ним пішли Дубов і хлопці. А я залишився… Лежу в сосняку і слухаю тишу. Вона як вода — тиша. У неї стріляли фугасними, акумулятивними, трасуючими, а вона все увібрала в себе та й зімкнулась, як тільки стрілянина закінчилась. Позагоювала всі рани, немов їх і не було.

Я перевернувся на спину і втупив очі в небо, підтримуване верховіттями молоденьких сосонок. Хто й коли охрестив посадку «передбанником»? Тут завжди жарко. Навіть коли в лісі на притінених схилах ярів лежить сніг, посадка, немов піч, дихає теплом.

… Небо було в довгих білих смугах. Наче й туди вітер заніс осіннє павутиння. Легке, світле небо. Я розкидав руки. Тепле марево підхопило мене та й понесло, немов течія. Запаморочилась на мить голова — не так, як від хлороформу, а приємно, легенько.

Мені пригадався ранок, коли я побачив молодшу дочку гончара Семеренкова на озимому клинці. Вона з коромислом на плечі простувала стежкою — висока, легка, струнка… Було рано, озимина ледь виткнулася з ріллі, а вдалині проступала бузкова крайка лісів. Здавалося, дівчина зараз зіллється з цією бузковою крайкою, розтане, мов і не було її. Чого я згадую про цей ранок, коли мені гарно? Може, навпаки, мені стає гарно, коли я згадую про це?

Я заплющив очі та й заснув. Після госпіталю я сплю, як у січні борсук. Мабуть, мені влили кров якого-небудь сплюха. Відсипляюся за всю війну. Від поліської землі сили прибуває. Відчуваю, як тепло струмує по всіх жилах. Гарно. Мені будь-що треба скоріш одужати. Треба на фронт. До хлопців.

Проснувся я через те, що недалеко хтось пробіг — легкий, майже невагомий, наче хмарку куряви пронесло вітром. Нікого не було видно, та й чути нічого не було, але я добре знав, що до відчуття, од якого ми прокидаємося, треба ставитись з повагою. Ті, хто думав інакше, жорстоко поплатилися.

Я поволі відповз на край «передбанника» й оглянув галявину. То була суха замшіла галявина, поросла де-не-де вересом із фіолетовими кляксами квітів. Вересень… За галявиною починався темний і густий сосновий ліс. Отут я й уздрів її. Козулю. Вона різко виділялася на фоні лісу, її світлий силует був немовби наліплений на темне. Потім вона, ніби граючись, підстрибнула, одразу всіма чотирма тонкими ногами, та й помчала піщаною дорогою вздовж лісу. Вона не торкалася навіть копитцями землі, така була легка. Здавалося, вона, якщо захоче, може отак само швидко поскакати аж до білих павутинових смужок на небі.

Я заспокоївся. Козуля то й козуля. Треба було рушати. Час пити молоко. Сонце, що тьмяно світило крізь білі нитки хмар, піднялося до свого вересневого хирлявого зеніту. Цієї пори моя баба Серафима, перша лайливиця на селі, починала доїти. Чого тільки корова не наслухається від неї, поки баба тягне її за дійки. Здавалося, молоко від тих слів мало б скиснути в дійниці.

Я встав, обтрусив глицю й павутину. Але мене затримала цікавість. Адже ясно, ні з того ні з сього козуля не гасала б по лісу. Хтось наполохав її, і мені закортіло глянути хто. Через допитливість мене й узяли до дивізійної розвідки.

«Мабуть, це Маляс або «яструбок» Попеленко, — подумав я. — В обох є зброя. На Попеленковому місці я не забивався б так далеко в ліс. Ще два тижні тому в селі був другий «яструбок», Малясів квартирант, довготелесий сухотний Штебльонок, але якось він подався до лісу, і потім його довго не могли знайти, бо шукали на землі, в листі, по ярах, а він висів над землею, на дубі в Шарому гаю, без чобіт і фуфайки.

Несамовито, по-базарному заскрекотіли сойки. Так вони кричать тільки над собакою або мисливцем.

Скрекіт швидко переміщався. Ось уже залопотіли крила в сосняку, сойки стрибали з гілки на гілку і лементували, як у нас в сільпо лементують, коли збирається черга за тюлькою. Дивовижні птахи. барвисті. Помісь залітного папуги з вітчизняною вороною. Від їхнього галасу таке відчуття, ніби наждаком по хребту водять. Розвідники недобрим словом згадують сойок. Дуже капосні істоти.

Мабуть, пес, що вибіг на галявину, дотримувався такої самої думки. Він раз у раз злісно косився на сойок, хляпаючи вухами та принюхуючись до землі, водив носом по коліях на піщаній дорозі, немов кульку котив. То був великий охлялий дворняга, який мав у родоводі, судячи з вух, пойнтера. Ліве око в собаки було обведене темною, схожою на синець плямою, що надавала йому якогось підпилого, злючого вигляду. Навряд чи цей гончак завжди втішався волею, бо світло-руда шерсть на шиї була прим’ята, наче він тільки недавно позбувся мотузки.

1